Без слова опору попадали тухольці ниць додолу, похапавши ратища

в руки. Стріли ще сипались якийсь час, а відтак перестали — знак,

що передній ряд почав спинатися горі драбиною. Дух у собі запираючи,

лежали тухольці й дожидали ворогів. Ось чути вже скрип щаблів, сапання

мужів, брязкіт їхнього оружжя — і звільна, несміло виринають перед

очима лежачих мохнаті кучми1 2, а під ними чорні, страшні голови з маленькими

блискучими очима. Очі ті тривожно, несхибно, мов закляті,

глядять на лежачих тухольців, але голови піднімаються вище, чимраз

вище; уже під ними видніються рамена, плечі, окриті мохнатими кожухами,

широкі груди, — у тій хвилі зі страшним криком зриваються тухольці, і ратища

їхні разом глибоко тонуть у грудях напасників.

НУ Я НЕ ЗНАЮ ЧИ ЦЕ ПРАВИЛЬНО!!!