Як це нерідко буває з підлітками, чотирнадцятилітня Інна, навідавшись iз батьками в гості до 87-pічної прабабусі Насті, котра жила за півтораста кілометрія від їхнього міста, через кілька годин занудьгувала. Бо за родинним столом із нехитрими селянськими наїдками та міськими делікатесами було, здається, переговорено все. Гомоніли про те, як вродила цього року картопля та інша городина, як неслися в теплу пору п'ять курочок і які болячки докучаютъ прабабусі. Так уже трапилося, що від невиліковної хвороби померла єдина дочка прабабусі, а близько п'яти років тому помер й прадідусь Василь, добрий усміх котрого, сиву чуприну й таку ж розкішну бороду Інна чітко тримала в пам'яті. Не забула, як прадідусь накульгував на ліву ногу. Знала, що він із прабабусею весь вік працював у колгоспі за якісь незрозумілі трудодні. А то раз чи два, приіжджаючи в гості, почула, як прабабуся Настя лагідно озивалася до чоловіка: «Ну, годі тобі майструвати, іди вже обідати, моє криве полінце». Той не ображався на таке припрошення, а навіть сміючись підправляв: «Не полінце, а колінце, Насте...»
«А чому ти так, бабусечко, казала?»-поцікавилася цього року правнучка, вибравши хвилину, коли батьки відкидали сніг на бабусиному обійсті. І от яку історію повідала й прабабуся Настя: -Перед війною дівчата нерідко на Андрія, у Різдвяну ніч, під старий Новий рік або на Водохреща ворожили, хотіли про свою долю дізнатися.Я соромилася, не робила цього. А на Богоявлення Господне у сорок першому наважилася. Тоді мені йшов сімнадцятий. Ніякого хлопця мене не було, хоча на досвітки до тітки Мокрини подружки часто кликали. Не йшла- соромилася. А того вечора набрала з-ід повітки повний оберемок дубових полін і вирішила занести в сіни, щоб тихцем від батьків (вони вже спали на печі) перерахувати: парна іх кількість чи ні? На ганку трохи спіткнулася, і рук випало криве волінце. Я довгенько вагалася: підібрати його чи залишити? Урешті, підняла. У темних сінях навпомацки перерахувала свій «скарб» і. о, диво! Їх виявилося дванадцять. Мене аж жаром обснпало! Віднесла на місце дрова і нікому не казала про те ворожіния.
А в червні розпочалася війна Скоро й німці в село прийшли, установили свої порядки. Ми рили окопи, трудилися в полі, бо вже дозрівали хліба. Одного дня захворів сусідський дядько Іван, колгоспний водовоз. Поліцай Сидір наказав мені, щоб сідала на підводу й везла бочку з водою в поле, де чоловіки косили жито, а жінки в'язали снюпи. Запряжений віз був одним конем чорної масті. Так його-Вороном-і звали. Поїхала я... Недалеко від косарів вистрибнув пес ну і гавкати на коня. Той схарапудився і щосили рвонув уперед. Я ледь-ледь віжки втримала.. Несе мене вороний щодуху,ось-ось із воза випаду.. I тут навперейми підводі кидається якийсь парубок. Перехопив за упряж коня, той аж заіржав від несподіванки, та все ж зупинив скажений біг. А хлопця вдарило підводою. Сильно, бо відкотився вок, схопився за ногу, застогнав, хотів підвестися, та не зміг. До нас уже люди з поля бігли.. Мoїм рятівником виявився на рік старший від мене Василь з сусідньої вулиці. Його кладуть на підводу, щоб у райцентр відвезти- фельдшера. А я стою, як у тумані. Сльози ось-ось бризнуть з очей. Василь, не відриваючи рук од закривавленої холоші, каже мені: «Не плач. До весілля заживе».
- Наче дивився..- задумливо продовжувала свою оповідь прабабуся Настя, лагідно провівши старечою рукою по Інниній тендітній, з акуратним манікюром.- У Василя виявили перелом лівої ступні і пошкодження коліна. Та він недовго вилежувався. Однак від кульгавості позбутися вже не зміг. Я кілька разів провідувала його вдома. Соромилася, коли він так пильно й лагідно дивився на мене своїми добрими сірими очима. Відчула, що прикипаю серцем до нього. А тут чутки пішли, що несімейну молодь забиратимуть у Hімеччину, на примусові роботи. Восени, перед Покровою, Василь запропонував мені одружитися. Сказав: «Виходь, якщо не гребуєш, що кривий». Я розплакалася від жалю і щастя. Через кілька днів ми розписалися. Жили душа в душу. Я згодом розповіла йому про своє ворожіння і те криве полінце, що підібрала з ганку. Василь довго сміявся і сказав, що криве полінце- то він сам зі своїм кривим колінцем. «Отакі-то дива бувають на світі, Інночко».-закінчила свою розповідь прабабуся.
-Яка ж ти в мене. хороша, прошепотіла розчулена юнка.
Answers & Comments
Відповідь:
Криве полінце
Як це нерідко буває з підлітками, чотирнадцятилітня Інна, навідавшись iз батьками в гості до 87-pічної прабабусі Насті, котра жила за півтораста кілометрія від їхнього міста, через кілька годин занудьгувала. Бо за родинним столом із нехитрими селянськими наїдками та міськими делікатесами було, здається, переговорено все. Гомоніли про те, як вродила цього року картопля та інша городина, як неслися в теплу пору п'ять курочок і які болячки докучаютъ прабабусі. Так уже трапилося, що від невиліковної хвороби померла єдина дочка прабабусі, а близько п'яти років тому помер й прадідусь Василь, добрий усміх котрого, сиву чуприну й таку ж розкішну бороду Інна чітко тримала в пам'яті. Не забула, як прадідусь накульгував на ліву ногу. Знала, що він із прабабусею весь вік працював у колгоспі за якісь незрозумілі трудодні. А то раз чи два, приіжджаючи в гості, почула, як прабабуся Настя лагідно озивалася до чоловіка: «Ну, годі тобі майструвати, іди вже обідати, моє криве полінце». Той не ображався на таке припрошення, а навіть сміючись підправляв: «Не полінце, а колінце, Насте...»
«А чому ти так, бабусечко, казала?»-поцікавилася цього року правнучка, вибравши хвилину, коли батьки відкидали сніг на бабусиному обійсті. І от яку історію повідала й прабабуся Настя: -Перед війною дівчата нерідко на Андрія, у Різдвяну ніч, під старий Новий рік або на Водохреща ворожили, хотіли про свою долю дізнатися.Я соромилася, не робила цього. А на Богоявлення Господне у сорок першому наважилася. Тоді мені йшов сімнадцятий. Ніякого хлопця мене не було, хоча на досвітки до тітки Мокрини подружки часто кликали. Не йшла- соромилася. А того вечора набрала з-ід повітки повний оберемок дубових полін і вирішила занести в сіни, щоб тихцем від батьків (вони вже спали на печі) перерахувати: парна іх кількість чи ні? На ганку трохи спіткнулася, і рук випало криве волінце. Я довгенько вагалася: підібрати його чи залишити? Урешті, підняла. У темних сінях навпомацки перерахувала свій «скарб» і. о, диво! Їх виявилося дванадцять. Мене аж жаром обснпало! Віднесла на місце дрова і нікому не казала про те ворожіния.
А в червні розпочалася війна Скоро й німці в село прийшли, установили свої порядки. Ми рили окопи, трудилися в полі, бо вже дозрівали хліба. Одного дня захворів сусідський дядько Іван, колгоспний водовоз. Поліцай Сидір наказав мені, щоб сідала на підводу й везла бочку з водою в поле, де чоловіки косили жито, а жінки в'язали снюпи. Запряжений віз був одним конем чорної масті. Так його-Вороном-і звали. Поїхала я... Недалеко від косарів вистрибнув пес ну і гавкати на коня. Той схарапудився і щосили рвонув уперед. Я ледь-ледь віжки втримала.. Несе мене вороний щодуху,ось-ось із воза випаду.. I тут навперейми підводі кидається якийсь парубок. Перехопив за упряж коня, той аж заіржав від несподіванки, та все ж зупинив скажений біг. А хлопця вдарило підводою. Сильно, бо відкотився вок, схопився за ногу, застогнав, хотів підвестися, та не зміг. До нас уже люди з поля бігли.. Мoїм рятівником виявився на рік старший від мене Василь з сусідньої вулиці. Його кладуть на підводу, щоб у райцентр відвезти- фельдшера. А я стою, як у тумані. Сльози ось-ось бризнуть з очей. Василь, не відриваючи рук од закривавленої холоші, каже мені: «Не плач. До весілля заживе».
- Наче дивився..- задумливо продовжувала свою оповідь прабабуся Настя, лагідно провівши старечою рукою по Інниній тендітній, з акуратним манікюром.- У Василя виявили перелом лівої ступні і пошкодження коліна. Та він недовго вилежувався. Однак від кульгавості позбутися вже не зміг. Я кілька разів провідувала його вдома. Соромилася, коли він так пильно й лагідно дивився на мене своїми добрими сірими очима. Відчула, що прикипаю серцем до нього. А тут чутки пішли, що несімейну молодь забиратимуть у Hімеччину, на примусові роботи. Восени, перед Покровою, Василь запропонував мені одружитися. Сказав: «Виходь, якщо не гребуєш, що кривий». Я розплакалася від жалю і щастя. Через кілька днів ми розписалися. Жили душа в душу. Я згодом розповіла йому про своє ворожіння і те криве полінце, що підібрала з ганку. Василь довго сміявся і сказав, що криве полінце- то він сам зі своїм кривим колінцем. «Отакі-то дива бувають на світі, Інночко».-закінчила свою розповідь прабабуся.
-Яка ж ти в мене. хороша, прошепотіла розчулена юнка.
Пояснення: