Автор протиставляє Максимові боярина Тугара Вовка, який зрадив свій край і почав служити монголам.Дівчина допомагає співвітчизникам і відмовляється від права називатися боярською дочкою, кажучи: “Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю”. Її поведінка в монгольському таборі, піклування про Максима викликає в нас симпатію. Ображуючи підступні вчинки боярина Тугара Вовка, Іван Франко засуджує зраду рідного народу як найтяжчий, непрощенний гріх. Такі герої, як Максим, Мирослава, Захар Беркут, викликають у нас захоплення, бо їм притаманні найкращі риси вдачі: мужність, чесність, порядність, почуття людської гідності, любов до своєї землі.Найбільша цінність держави, її сила – це народ, а народ – це і є сила. Згуртований народ – це непробивна, нездоланна міць. А єдність всіх людей в боротьбі за праве діло – це ще більше могуття, яке не можливо здолати.  Саме згуртовану боротьбу за добро, мир і спокій простого народу можна спостерігати в історичній повісті Івана Франка “Захар Беркут”. Там розповідається про мешканців села Тухля, які згуртовано та відважно відбивали набіги монголо-татар, котрі нападали несподівано і жорстоко, руйнували помешкання, знущалися з людей,  залишали після себе страшну розруху. Люди не могли протистояти цим набігам самостійно, тому вони об’єдналися. Дівчина чекає парубка два роки, чекає навіть тоді, коли вже не сподівається на його повернення. Вона не підкоряється волі матері, яка її “за старого, багатого нищечком єднала”, бо не може зрадити свого почуття. А це неабияка сміливість для дівчат тих часів, які найбільшою чеснотою вважали слухняність та покору батькам. І, коли серед поля, ливши зілля, дівчина чекає на свого нареченого, вона робить свідомий вибір: “… загину, коли не прибуде”. Дівчина не загинула:

Зілля дива наробило –

Тополею стала.

Нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано “Заповіт”, варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це – найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс.