Людина і довкілля

Українські землі розташовані в південно-східній частині Європи. Майже дві третини українських земель становили родючі чорноземи, які були головним багатством народу й водночас причиною зазіхання на них сусідів.

Господарювання впливало також на суспільне життя населення. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства, на відміну від їхніх північно-східних сусідів-росіян, де бідні ґрунти й суворий клімат змушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці.

Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. становили селяни, які здавна працювали на землі, жили в невеликих мальовничих селах і не квапилися змінити їх на міські оселі. Розгортання промислової революції спричинило певні зміни у складі населення українських земель, однак і наприкінці XIX ст. селяни становили тут більшість.

Українці здавна займалися землеробством, скотарством, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством.

У землеробстві зберігалася трипільна система. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за допомогою коси й серпа.

У більшості господарств залежно від достатку тримали волів, коней, корів, овець, свиней, кіз, різну птицю. На Півдні випасали отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Овець розводили також у галицькому Прикарпатті, Закарпатті та Північній Буковині.

Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняхів і кукурудзи, що були завезені до України з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширилися й на інші регіони. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність українців і стала для них «другим хлібом».

Невід’ємним складником українського пейзажу був «садок вишневий коло хати». Великі й малі сади оточували селянські хати, закладали їх при монастирях і поміщицьких маєтках. Скрізь вирощували яблука, груші, вишні, сливи, на Півдні — черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті — виноград.

Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію у бджільництві здійснив український учений П. Прокопович, який у 1814 р. винайшов рамковий вулик.

Упродовж XIX ст. риба, як і раніше, посідала чільне місце у харчовому раціоні українців. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, що ловили осетрів, судаків, лящів, тараню тощо. Звідти чумацькі валки везли солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. Для незаможних верств населення риболовля ставала засобом збагачення харчового раціону, а для інших — однією із форм проведення дозвілля.

Поселення й житло

Міста, містечка, великі й малі села створювали те неповторне тло, на якому розгорталися події «українського XIX століття».

Оскільки більшість українського населення становили селяни, то міста й містечка були переважно невеликими адміністративними й торговельними центрами для найближчих околиць. На початку XIX ст. у Полтаві налічувалося близько 1 тис. будинків, між ними лише два-три кам’яні. Під імперською владою вигляд багатьох міст зазнав змін.

У кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр із площею, навколо якої розміщувалися адміністративні установи. їх вигляд відрізнявся від будівель, зведених в українському стилі.

Кожне місто складалося з центру, яким найчастіше був замок або фортеця, прилеглих кварталів та околиць. Утім, у XIX ст. на місці давніх напівзруйнованих фортець, потреби в яких уже не було, поставали нові вулиці й місця для прогулянок. Наприклад, у Львові під давнім Високим замком створили парк, що дістав від нього свою назву. Передмістя поступово об’єднувалися з містами, а давні шляхи ставали міськими вулицями. Центрами міського життя були церкви і, звісно, базари.