"Обов'язок перед рідним краем чи кохання?"

"За рідний край життя віддай", "Батьківщина — мати, умій за неї постояти", - такі прислів'я чує змалечку кожен українець, і вже не перше століття. Самовідданість, героїзм, жертовність на користь країні плекають у кожному з нас як найкращі чесноти. Мова йде навіть не про любов, а про обов'язок дітей перед батьками, але у ширшому сенсі, ніж просто родина. Це борг поколінням співвітчизників, минулих, теперішніх і прийдешніх, за можливість існувати і жити у цьому світі.

Як можна ці священні почуття порівнювати з любов'ю до однієї людини? Кохання, під певним кутом зору, - усього лише егоїстична пристрасть, бажання задовольнити власні фізичні та психоемоційні потреби. А покора бажанням - слабкість, особливо в очах таких відвертих аскетів, як Тарас Бульба. Тому пристасний і легковажний син спочатку здобуває зневагу батька, а потім - ненависть.

Насправді, я б хотіла знайти виправдання Андрію. Довгий час він видавався мені гуманістом. Парубок, що не хотів вбивати мирних польських городян, що нагодував голодних. Він не хотів війни, жорстокості. Андрій мислив ширшими категоріями, ніж національність, він - громадянин світу. Так я думала, поки не прочитала, як він виступив проти співвітчизників у рядах ворожої армії. Пацифіст так не зробив би, я гадаю. Андрія вели не надто високі мотиви: пристрасть, честолюбство, заздрість, страх. І, мабуть, кохання. Я не певна, адже їх з полячкою пов'язували, скоріше, фізичні стосунки, аніж почуття.

Тому свою перевагу я, скоріше, віддам обов'язку перд багатьма. Але краще було б не обирати взагалі.