Ответ:

Проблемі використання образу Мазепи в творах образотворчого мистецтва було присвячено достатню кількість наукових праць, що вийшли як в Україні, так і за кордоном [1]. Однак його інтерпретація українськими митцями, що працювали за межами України, залишалася поза увагою істориків. Саме тому в цій розвідці спробуємо дати відповідь на запитання: хто з українських художників і коли цікавилися постаттю Івана Мазепи; які з українських художників і коли цікавились постаттю Івана Мазепи, які твори їм належать, де вони зберігаються нині і як саме українські митці діаспори трактували образ українського гетьмана.

Відомо, що ще наприкінці XVII – на початку XVIII ст. особа Івана Мазепи належала до центральних тем творів мистецтва. Здебільшого тогочасні його зображення є ілюстраціями до віршованих панегіриків на честь гетьмана, наприклад, гравюри у виконанні І.Щирського до твору С.Яворського «Ехо голосу волающого в пустелі…» (1689) [2]. Це були композиції з гербом, або з окремими елементами герба «Курч», що належав І.Мазепі. Надзвичайно цікавою була гравюра І.Мигури «Princeps ecclesiarv trivmphans sancta Sophia Augvsto militas nomini Mazepiano…» (1706), яка представляла гетьмана в образі покровителя та благодійника православної церкви [3]. Традиційно цю гравюру називають «Іван Мазепа в оточенні своїх славних справ», оскільки гетьмана зображено в оточенні персоніфікованих фігур Надії, Віри, Любові, Покою, Справедливості та Науки, а над ним уміщено зображення православних святинь, якими опікувався гетьман [4]. Традиція зображення І.Мазепи в образі лицаря та боронителя християнства була продовжена Д.Галяховським в його гравюрі «Апофеоз Мазепи» (1708). Зрозуміло, що в цих творах гетьмана представлено передусім в алегоричному або міфічному трактуванні. Художники та гравери намагалися оспівати в своїх творах кращі вчинки гетьмана та проілюструвати чесноти найвищого достойника України-Гетьманщини всіма доступними їм зображувальними засобами. Саме тому на сучасних І.Мазепі гравюрах перед нами найчастіше постає схематичне зображення постаті гетьмана в образі героя в античних латах, до основних чеснот якого належали відвага, честь, доброта, справедливість, а до основних досягнень - підтримка православної церкви та будівництво храмів. Ці зображення не можна розглядати як портретні. Водночас незаперечний той факт, що ці зображення мали містити обов’язкові елементи справжньої зовнішності героя - для того, щоб не лише він сам, але й інші могли упізнати його в цих зображеннях.

Протягом ХІХ ст. інтерес до образу Мазепи не лише не зменшився, але й надзвичайно зріс, набув поширення як в країнах Європи, так і в Америці. На популярність цього образу протягом зазначеного періоду впливало одразу кілька чинників. По-перше, після знищення гетьманських портретів та спотвотрення присвячених йому тврів, що було здійснено за наказом Петра І, в Україні автентичні зображення Мазепи майже зникли [5]. Водночас в образотворчому мистецтві того часу відомо чимало полотен, які підписані «Мазепа», але з реальною історичною особою українського гетьмана нічого спільного не мали. По-друге, під впливом мемуарів сучасників І.Мазепи, творів історичної літератури середини XVIII ст., а також поетичних творів першої третини ХІХ ст., особливо поем Дж.Байрона і В.Гюго, почав формуватися образ такого собі «українського Казанови», якого ображені суперники прив’язали до кінської спини, і він мчить крізь темряву й хащі невідомо куди [6]. Саме таке, по суті міфологічне, трактування образу сприяло подальшій його популяризації та поширенню за межами України. Тут доречним буде згадати, що романтизм як напрямок у мистецтві допускає подвійне трактування образу романтичного героя. Це означає, що в одному образі одночасно могли співіснувати риси молодого красеня-коханця, що зазнав жорстокого покарання з боку скривдженого чоловіка своєї коханої, так і рішучого керівника повстанців, які підтримали свого ватажка в ім’я свободи [7]. Головна ідея живописних творів як першої, так і другої категорії полягала у прагненні художників продемострувати боротьбу людини з вироком долі, з природною стихією, з власними страхами і водночас силу її духу й волі. Однак коли з другої половини ХІХ ст. в мистецтві набув поширення реалізм, європейським живописцям образ романтичного Мазепи став вже не цікавим. Реалістичний же, історично правдивий образ українського гетьмана Мазепи ніколи не був об’єктом їх інтересу, тим більше що життя вимагало від них нових тем і сюжетів.