Відповідь:

Нора пішла з дому.

Минув рік.

Її чоловік (ім'я забула) прокидається від схлипів. Наймолодшпа дитина знову плаче, тулиться до нього, запитує, де ж мати. Він стискає кулаки і з презирством думає, яка ж Нора легковажна і що в нї, мабуть, вже нова родина. Він втішає доньку і просить її ще трохи почекати.

"Зрозуміє, коли виросте. Вони для неї не більше, ніж ляльки", - думає він.

***

Нора сидить у парку, ранковий прохолодний вітер грає її волоссям, лоскоче шкіру. Вона не посміхається, вже рік не посміхається, Нора тужить чомусь, щось в її новому, безтурботному житті не так. Вона одинока. Вона не шкодує, що пішла від чоловіка, проте їй боляче, адже Нора так і не знайшла нікого, хто міг би її зрозуміти. Раптом на її плече сідає маленька пташка, весело щебече, заграє до неї. Жінка кидає їй скибку хліба, в решті-решт, не витримує та посміхається. А далі чує голос.

- Добридень. Птахи - щасливі створіння, чи не так? Вони вільні, для їх крил немає перешкод, приземлені турботи їм не відомі.

Нора оглядається. Чорнявий, високий чоловік з густими бровами й карими очима.

- Так... О, так, я згідна, - здивовано промовляє жінка.

- Вільям.

- Нора, - тихо каже вона, а Вільям підходить, сміливо бере її руку в свою та цілує.

Пояснення:

Більш схоже на епілог, але, думаю, добре буде))