Після поразки ЗУHP і підписання Ризького миру 1921 р. західні українці були відрізані від східних і опинилися відразу у складі трьох держав:
Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території «Підкарпатської Русі», що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до української меншини.
Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці українців. Третій етап (1926—1937рр.) пов’язаний зі встановлення режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшення державні інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.
Така політика проводилась із метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками досягнення порозуміння з Польщею. У 1935 р. найбільша українська партія УНДО в на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Ії лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Картузькій,
Але починаючи від І937р. польські правлячі кола знову зміню: Почалася нова хвиля репресій.
Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що, звичайно, зводилися до підпалів. Зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових жорстоких дій. В середині вересня розпочалася каральна кампанія пацифікації («умиротворення»).
Скрізь, а особливо в Польщі та Румунії, українці були об’єктом слідувань. Стосунки між українською більшістю й новою польською адміністрацією у Східній Галичині протягом 1919-1923 pp. найкраще характеризує вираз «взаємне невизнання».
Answers & Comments
Відповідь:
Після поразки ЗУHP і підписання Ризького миру 1921 р. західні українці були відрізані від східних і опинилися відразу у складі трьох держав:
Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території «Підкарпатської Русі», що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до української меншини.
Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці українців. Третій етап (1926—1937рр.) пов’язаний зі встановлення режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшення державні інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.
Така політика проводилась із метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками досягнення порозуміння з Польщею. У 1935 р. найбільша українська партія УНДО в на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Ії лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Картузькій,
Але починаючи від І937р. польські правлячі кола знову зміню: Почалася нова хвиля репресій.
Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що, звичайно, зводилися до підпалів. Зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових жорстоких дій. В середині вересня розпочалася каральна кампанія пацифікації («умиротворення»).
Скрізь, а особливо в Польщі та Румунії, українці були об’єктом слідувань. Стосунки між українською більшістю й новою польською адміністрацією у Східній Галичині протягом 1919-1923 pp. найкраще характеризує вираз «взаємне невизнання».
Пояснення: