Ответ:

,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,

Ответ:

Кінь — уособлення відважної, відчайдушної людини, яка не хоче миритися з приниженням людської гідності, її душа протестує, вона вимагає поваги до себе. "Шептало легко опустився і помчав через гусячу царину в лугову синь". На мій погляд, "лугова синь" — це символ простору, безмежжя... й волі".

В. Дрозд надає образові ще й символічного звучання. Ось він (кінь) на лугу, круг нього — соковита трава як символ волі. Та воля пахла "живою вільгістю", "міцним настоєм лугових трав і молодого сіна". Не було насильства. Кінь відбивав чіткий ритм, він біг так, ніби наздоганяв самого себе, "розсипаючи по крутій шиї густу білу гриву". Некошена трава стелилася під його ногами, мокрі мітлиці лоскотали груди, а темно-зеленим хвилям, дається, не було кінця. Радість п'янила: він був сам-самісінький, а навкруги — мовчазна трава. Ось кінь заржав, бо не мав сил стримати свої буйні емоції.

У ці хвилі Шептало "відчував себе так близько й повно із стихією, течією".

Значну роль в оповіданні відіграють пейзажі. Описи мають різні функції, однак більшість з них відповідає настроям героїв.

Скупавшись у затоці, Шептало відчув себе таки сильним, як ніколи. Він знову заіржав, але тепер уже грізно, і пішов напитися... А в душі читача зріло якесь передчуття: починав розуміти, що має щось трапитися. Описи природи підсилюють емоційність і динаміку дії: небо напнулося, тріснуло навпіл. Шептало побачив себе у водянім дзеркалі Він був такий білий, що аж очі щеміло від тієї білизни... Пішов дощ. Кінь від тягарем спогадів уже не йшов, він брів. Щось каменем лягало на груди. Так, він білий кінь, нащадок циркових арен... Але ж Степан хльоскає його батогом, тому що він уже давно не білий. І знову пейзаж, підсилений дієслівними формами: білий кінь сахнувся, у заростях стало темно, мокро й сиротливо... Йому захотілося почути Степанів голос... Він дорікав себе за те, що втратив гордість, але його вабило села і... владна Степанова рука. А ще він ке хотів білим з'являтися перед інших коней... То тільки гірше зробиш собі. Шептало доходить висновку, що в цьому житті, у середовищі, до якого він уже звик, краще залишатися "сіреньким і покірним". Кінь знав свою білизну, "а про чуже око краще лишитися колишнім", він хлюпнувся в калюжу й покотився по доріжці". Ось тепер став таким, як усі!