Початковий етап українсько-британських відносин характеризувався певною стриманістю зі сторони Британії. Подібна методика проведення зовнішньої політики британцями вважалася цілком закономірною що відповідає загальній для західноєвропейських країн тенденції обережного ставлення до нових незалежних держав.
Проте в цей час об'єктивним залишався факт другорядності британсько-українських відносин для Великої Британії.
Від самого початку становлення дипломатичних відносин перед українською дипломатією у Лондоні постало чимало проблем. Через брак досвіду спілкування їм було складно налагоджувати стосунки з англійським середовищем.
Українська діаспора була вельми розрізненою і жодним чином не представлена у політичних колах держави. До того ж Британія, зі свого боку, розглядаючи Україну як сферу впливу Російської Федерації, особливо не прагнула до поглиблення з нею контактів.
Ще однією з причин поверховості двосторонніх відносин були економічне становище країни. Адже початок 90-х років характеризувався відсутністю стабільної валюти, високим рівнем інфляції, через що державу розглядали як зону ризику в очах Британії, саме тому британсько-українські відносини не набували бурхливого розвитку.
Також, від самого становлення двосторонніх відносин в українсько-британському спілкуванні наріжним каменем постала суперечка з приводу ядерної зброї. Велика Британія як одна з держав — постійних членів Ради Безпеки ООН та член ядерного клубу вкрай гостро сприймала успадкування Україною від СРСР третього за потужністю ядерного арсеналу у світі, який значно перевищував арсенал самої Британії.
Перший візит в Україну державного секретаря Великої Британії з питань закордонних справ і Співдружності Д. Херда став початком безпосереднього обговорення перспектив становлення українсько-британських міждержавних відносин. Опісля цієї зустрічі розпочалося співробітництво між двома країнами. Невдовзі з відповідним візитом до Великої Британії відбув міністр закордонних справ України А. Зленко.
За підсумками цих переговорів було підписано Меморандум про необмежену свободу пересування, який гарантував необмежену свободу пересування по всій території двох країн (за винятком військових баз та інших секретних об'єктів) не лише членам дипломатичної місії, а й іншим громадянам, зокрема, представникам політичних, громадських або профспілкових організацій, ділових людей, журналістів, туристів тощо. Окрім того, сторони склали й ухвалили текст Спільної декларації, у якій було зафіксовано ключові принципи українсько-британського співробітництва і був окреслений конкретний порядок практичних заходів, зокрема, щодо подальшого розвитку двосторонніх політичних відносин.
Візит А. Зленка започаткував цілеспрямовану роботу над створенням політико-правової основи українсько-британського співробітництва, що стало важливою підготовкою першого офіційного візиту Л. Кравчука, який відбувся 10−12 лютого 1993 року, до цієї країни. Підсумком його перемовин з прем'єр-міністром Джоном Мейджором стало підписання Договору про принципи відносин і співробітництва між Україною і Сполученим Королівством, який розширив і конкретизував головні положення Спільної декларації від 15 вересня 1992 року.
Загалом 1991−1993 роки мали статус початкових в розбудові двосторонніх відносин, етапом становлення договірно-правової бази українсько-британських відносин, які були досить прохолодними. Ставлення Британії до України повністю співпадало із загальним зневажливим і підозрілим сприйняттям країни на Заході в перші три роки після проголошення незалежності.
Це пояснювалося тим, що відразу після розпаду СРСР увага західних країн майже повністю була сконцентрована на нових перспективах відносин з Росією. Ще одним негативним чинником стала відсутність впливової української діаспори у ВБ (на відміну від США і Канади), де українські громади є порівняно нечисленними і розпорошеними по різних куточках країни не маючи впливового лобі у британських політичних і ділових колах.
Єдине питання, яке дійсно турбувало ВБ та інші західні країни на чолі з США в їх двосторонніх відносинах з Україною − ядерне озброєння України. Ця тема постійно домінувала на українсько-британських переговорах. Результатом такої недовіри, підозрілості та зневаги стало те, що початкові ілюзії України щодо тісних відносин із Заходом і сподівання на західну допомогу поступово почали змінюватися розчаруванням.
Answers & Comments
Объяснение:
Початковий етап 1991—1994 р.р.
Редагувати
Початковий етап українсько-британських відносин характеризувався певною стриманістю зі сторони Британії. Подібна методика проведення зовнішньої політики британцями вважалася цілком закономірною що відповідає загальній для західноєвропейських країн тенденції обережного ставлення до нових незалежних держав.
Проте в цей час об'єктивним залишався факт другорядності британсько-українських відносин для Великої Британії.
Від самого початку становлення дипломатичних відносин перед українською дипломатією у Лондоні постало чимало проблем. Через брак досвіду спілкування їм було складно налагоджувати стосунки з англійським середовищем.
Українська діаспора була вельми розрізненою і жодним чином не представлена у політичних колах держави. До того ж Британія, зі свого боку, розглядаючи Україну як сферу впливу Російської Федерації, особливо не прагнула до поглиблення з нею контактів.
Ще однією з причин поверховості двосторонніх відносин були економічне становище країни. Адже початок 90-х років характеризувався відсутністю стабільної валюти, високим рівнем інфляції, через що державу розглядали як зону ризику в очах Британії, саме тому британсько-українські відносини не набували бурхливого розвитку.
Також, від самого становлення двосторонніх відносин в українсько-британському спілкуванні наріжним каменем постала суперечка з приводу ядерної зброї. Велика Британія як одна з держав — постійних членів Ради Безпеки ООН та член ядерного клубу вкрай гостро сприймала успадкування Україною від СРСР третього за потужністю ядерного арсеналу у світі, який значно перевищував арсенал самої Британії.
Перший візит в Україну державного секретаря Великої Британії з питань закордонних справ і Співдружності Д. Херда став початком безпосереднього обговорення перспектив становлення українсько-британських міждержавних відносин. Опісля цієї зустрічі розпочалося співробітництво між двома країнами. Невдовзі з відповідним візитом до Великої Британії відбув міністр закордонних справ України А. Зленко.
За підсумками цих переговорів було підписано Меморандум про необмежену свободу пересування, який гарантував необмежену свободу пересування по всій території двох країн (за винятком військових баз та інших секретних об'єктів) не лише членам дипломатичної місії, а й іншим громадянам, зокрема, представникам політичних, громадських або профспілкових організацій, ділових людей, журналістів, туристів тощо. Окрім того, сторони склали й ухвалили текст Спільної декларації, у якій було зафіксовано ключові принципи українсько-британського співробітництва і був окреслений конкретний порядок практичних заходів, зокрема, щодо подальшого розвитку двосторонніх політичних відносин.
Візит А. Зленка започаткував цілеспрямовану роботу над створенням політико-правової основи українсько-британського співробітництва, що стало важливою підготовкою першого офіційного візиту Л. Кравчука, який відбувся 10−12 лютого 1993 року, до цієї країни. Підсумком його перемовин з прем'єр-міністром Джоном Мейджором стало підписання Договору про принципи відносин і співробітництва між Україною і Сполученим Королівством, який розширив і конкретизував головні положення Спільної декларації від 15 вересня 1992 року.
Загалом 1991−1993 роки мали статус початкових в розбудові двосторонніх відносин, етапом становлення договірно-правової бази українсько-британських відносин, які були досить прохолодними. Ставлення Британії до України повністю співпадало із загальним зневажливим і підозрілим сприйняттям країни на Заході в перші три роки після проголошення незалежності.
Це пояснювалося тим, що відразу після розпаду СРСР увага західних країн майже повністю була сконцентрована на нових перспективах відносин з Росією. Ще одним негативним чинником стала відсутність впливової української діаспори у ВБ (на відміну від США і Канади), де українські громади є порівняно нечисленними і розпорошеними по різних куточках країни не маючи впливового лобі у британських політичних і ділових колах.
Єдине питання, яке дійсно турбувало ВБ та інші західні країни на чолі з США в їх двосторонніх відносинах з Україною − ядерне озброєння України. Ця тема постійно домінувала на українсько-британських переговорах. Результатом такої недовіри, підозрілості та зневаги стало те, що початкові ілюзії України щодо тісних відносин із Заходом і сподівання на західну допомогу поступово почали змінюватися розчаруванням.