Колись давно, в ранньому дитинстві, мама розповідала мені казки, герої яких, як мені здавалося, знаходилися десь тут, поряд, у тем ній кімнаті, а на день ховались у шафах, за буфетом, книжковими полицями…

Я навіть обережно відкривала дверцята Шафи: а ну ж бо як прищемлю якогось малого чоловічка!

Відчуття таємничості світу, казковості оточуючого з віком відійшло у потаємні куточки моєї душі… А у Віктора Близнеця, мабуть, ні“Звук павутинки” Льонька бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, чує звук павутинки, дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа…

Навіть сердечні, добрі люди не розуміють Льоньку, бо “засмоктав” побут: мати бідкається, коли після дощу “затекла хата”, підставляє ночви і тазик, куди капають “руді, перемішані з глиною сльози” будиночка. А для малого Льоньки в “хаті залунала музика”.

Таким же чарівним було і Льончине “кіно”: кругле вічко у віконниці, де випав сучок.

Тільки великий фантазер зміг би побачити кіно з Вишневими Пушинками у промінні,! Його герой повісті