На соціально-економічному розвитку України в другій половині XVII ст. позначилися наслідки війни. Входження її під протекторат Росії сприяло подальшому зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиткові ремесел, мануфактур, а отже, й зростанню міст як адміністративних та культурних центрів. З іншого боку, протягом другої половини XVII-XVIII ст. самодержавство поступово активізувало в Україні національно-колоніальну політику. Фактично відразу після Переяславської ради почалося підпорядкування гетьмансько-старшинської влади й місцевої економіки царському урядові, що завершилося ліквідацією в країні самобутнього суспільно-політичного устрою, монополізацією окремих галузей виробництва.
Поступово в надрах феодалізму почали визрівати перші елементи буржуазних відносин, передусім у сільському господарстві. Розвивалося воно в Україні нерівномірно. Спершу спостерігалося відставання на Півдні, але невдовзі там значно розширилися посівні площі, і за виробництвом продукції він наздогнав Лівобережжя і Слобожанщину.
Збільшення територій для посівів у другій половині XVII ст. і навіть у першій половині XVIII ст. відбувалося здебільшого за рахунок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних з України під час визвольної війни 1648-1657 рр. Надалі угіддя в основному перерозподілялися. Так, наприкінці XVII ст. Петро І надав канцлерові Г. Головкіну маєток у лубенському полку на Лівобережжі. Головкін розширив володіння за рахунок землі, купленої у місцевих козаків. Лише в селах Добре, Ломнове і Топол він придбав до 2,5 четвертей земельних угідь. Аналогічно діяли й інші магнати.
На Правобережжі та західноукраїнських землях з розвитком сільськогосподарського виробництва і пристосуванням господарств феодалів до потреб ринку також поступово розширювалися посівні площі, в основному за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місцевостей, косогорів тощо. На півдні Волині наприкінці XVII ст. площі посівів зросли в багатьох фільварках.
Продовжувалося культивування жита, пшениці, ячменю, проса, вівса, гречки тощо. Проте вже з другої половини XVII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині здебільшого вирощували жито, на Півдні - пшеницю, зокрема арнаутку, яка користувалася великим попитом за кордоном. На півдні Волині протягом другої половини XVII і до середини XVIII ст. під пшеницю відводилося майже 20-25 % фільваркового озимого клину.
Удосконалювався і обробіток ґрунту. Замість двопільної системи застосовували багатопільну, створюючи тим самим основу для раціонального ведення сільського господарства. Нововведення інколи проникали і в селянські господарства. Трипільна система в цей період запроваджувалася в основному за рахунок перелогів, переважала на Правобережжі, але ставала все більш масовою і на Галичині. Однак селяни інколи протягом кількох років сіяли на своїх ділянках одну й ту саму культуру, що виснажувало землі. На Півдні України найбільші прибутки забезпечувала перелогова система. У Карпатах орної землі було мало, тому землеробство зводилося переважно до городництва. В Україні розвивалося тваринництво, зокрема племінне конярство.
Освоєння земель у Слобідській Україні розпочалося ще в XVI ст., але масового характеру воно набуло в перші десятиліття після війни 1648-1657 рр. Наприкінці ХУП ст. тут жило майже 100 тис українців і 20 тис росіян, тоді як на Лівобережжі - понад 1,5 млн осіб. Слобожанщина охоплювала територію Харківської області, східну смугу Сумської (до р. Сейм), північну смугу Донецької (до р. Бахмутка) та Луганської областей.
Answers & Comments
На соціально-економічному розвитку України в другій половині XVII ст. позначилися наслідки війни. Входження її під протекторат Росії сприяло подальшому зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиткові ремесел, мануфактур, а отже, й зростанню міст як адміністративних та культурних центрів. З іншого боку, протягом другої половини XVII-XVIII ст. самодержавство поступово активізувало в Україні національно-колоніальну політику. Фактично відразу після Переяславської ради почалося підпорядкування гетьмансько-старшинської влади й місцевої економіки царському урядові, що завершилося ліквідацією в країні самобутнього суспільно-політичного устрою, монополізацією окремих галузей виробництва.
Поступово в надрах феодалізму почали визрівати перші елементи буржуазних відносин, передусім у сільському господарстві. Розвивалося воно в Україні нерівномірно. Спершу спостерігалося відставання на Півдні, але невдовзі там значно розширилися посівні площі, і за виробництвом продукції він наздогнав Лівобережжя і Слобожанщину.
Збільшення територій для посівів у другій половині XVII ст. і навіть у першій половині XVIII ст. відбувалося здебільшого за рахунок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних з України під час визвольної війни 1648-1657 рр. Надалі угіддя в основному перерозподілялися. Так, наприкінці XVII ст. Петро І надав канцлерові Г. Головкіну маєток у лубенському полку на Лівобережжі. Головкін розширив володіння за рахунок землі, купленої у місцевих козаків. Лише в селах Добре, Ломнове і Топол він придбав до 2,5 четвертей земельних угідь. Аналогічно діяли й інші магнати.
На Правобережжі та західноукраїнських землях з розвитком сільськогосподарського виробництва і пристосуванням господарств феодалів до потреб ринку також поступово розширювалися посівні площі, в основному за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місцевостей, косогорів тощо. На півдні Волині наприкінці XVII ст. площі посівів зросли в багатьох фільварках.
Продовжувалося культивування жита, пшениці, ячменю, проса, вівса, гречки тощо. Проте вже з другої половини XVII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині здебільшого вирощували жито, на Півдні - пшеницю, зокрема арнаутку, яка користувалася великим попитом за кордоном. На півдні Волині протягом другої половини XVII і до середини XVIII ст. під пшеницю відводилося майже 20-25 % фільваркового озимого клину.
Удосконалювався і обробіток ґрунту. Замість двопільної системи застосовували багатопільну, створюючи тим самим основу для раціонального ведення сільського господарства. Нововведення інколи проникали і в селянські господарства. Трипільна система в цей період запроваджувалася в основному за рахунок перелогів, переважала на Правобережжі, але ставала все більш масовою і на Галичині. Однак селяни інколи протягом кількох років сіяли на своїх ділянках одну й ту саму культуру, що виснажувало землі. На Півдні України найбільші прибутки забезпечувала перелогова система. У Карпатах орної землі було мало, тому землеробство зводилося переважно до городництва. В Україні розвивалося тваринництво, зокрема племінне конярство.
Освоєння земель у Слобідській Україні розпочалося ще в XVI ст., але масового характеру воно набуло в перші десятиліття після війни 1648-1657 рр. Наприкінці ХУП ст. тут жило майже 100 тис українців і 20 тис росіян, тоді як на Лівобережжі - понад 1,5 млн осіб. Слобожанщина охоплювала територію Харківської області, східну смугу Сумської (до р. Сейм), північну смугу Донецької (до р. Бахмутка) та Луганської областей.