Скласти повідомлення про Григорія Тютюника. Допоможіть, будь ласка.
Answers & Comments
grfhg
Григі́р Миха́йлович Тютю́нник (5 грудня 1931, Шилівка, Зіньківський район, Українська СРР, СРСР — 6 березня 1980, Київ, Українська РСР, СРСР) — український письменник-прозаїк, перекладач, педагог. Представник покоління шістдесятників. Брат письменника Григорія Тютюнника. Лауреат премії імені Лесі Українки (1980, за повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко у степу»; 1979), Державної премії імені Тараса Шевченка (1989, посмертно) за «Твори» у двох томах.
Григорій Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 в с. Шилівці Зінківського району на Полтавщині. Коли йому було 5 років помер батько. З 6 років жив на Донбасі, його забрав до себе батьків брат. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи і через три роки почалася війна. За знищене дитинство війною Тютюнник написав повість "Климко", яку надрукував в газеті "Правда".
Восени 1947 року він одержав спеціальність слюсаря і почав працювати на заводі імені Малишева в Харкові. Написав "Смерть кавалера"; "Вогник далеко в степу". Невдовзі він повернувся в село – захворів на легені. Працював у колгоспі. Орав, вчив, потім завербувався на Донбас. Будував Миронівську ДРЕС, слюсарював, був шофером. Його призвали до армії. Чотири роки служив на Далекому Сході. Потім п'ять років навчався в університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею.
Був ініціатором заснування студентського журналу "Промінь" і редактором. У 1962 році разом з дружиною їде на Донбас, де працює у вечірній школі. В Києві працює в видавництві "Молодь", "Веселка", журнал "Зміна", друкує оповідання "Смерть кавалера". Часопис "Дніпро", "Зав'язь", "На згарищі", "Чудасія". Збірки: "Деревій" (1960), "Батьківські пороги" (1972), "Край неба" (1975). 6 березня 1980 року 1980 року помер. Похований в Києві.
Є в Григора Тютюнника оповідання, яке допомагає нам збагнути не тільки витоки його соціального досвіду, а й усю драматичну життєву біографію покоління "дітей війни", до котрого належав і сам письменник. Називається воно "Сито, сито...".
... Десь далеко у великому світі гримить війна, а в маленькому глухому селі, що принишкло в глибоких снігах, жевріють іскорки людських надій: там, на війні, ворожі кулі обминуть синів, чоловіків, батьків, і вони, живі-живісінькі, навіть не поранені, повернуться до рідних подвір'їв, коли прийде перемога й настане мир. Але поряд з надією чорно гніздиться в людських душах і тривожна невідомість, бо багатьом так давно немає листів з фронту, і вони бояться зізнатися собі, що завтра можуть прийти "похоронки".
Аби хоч трохи розігнати тривоги й важкі сумніви, втішити чи й просто обманути себе, солдатки ворожать одна одній на своїх чоловіків, кожна намагається переконати іншу в тому, що її чоловік живий, а коли та повірить, то її віра непомітно передається й іншим.
Ворожить Ількова мама молодицям, і всім наворожу, що їхні чоловіки живі наперекір смертям. Допомагає їй при тім ділі й хлопець, хоч він добре розуміє: сито одне показує, а насправді може бути зовсім інше...
Мабуть, кожен його сільський ровесник знайде в глибині своєї пам'яті те, що описано в оповіданнях "Сито, сито...", "Смерть кавалера", в повістях "Облога", "Климко", "Вогник далеко в степу".
У літературу він прийшов уже зрілою людиною після серйозних життєвих університетів. Про до літературний період своєї біографії найкраще за всіх розповів він сам у спогадах про брата Григорія, названих "Коріння".
У повісті "Климко" є така характерна для поведінки юних героїв Григора Тютюнника сцена. Посеред базару окупованого фашистами містечка Климко й Зульфат побачили свою колишню вчительку Наталю Миколаївну з немовлям на руках. Вона намагалася підступитись до воза, на якому вів торги вгодований чоловік, що хотів нагріти руки на людському горі. За якусь пригорщу борошна, кукурудзи, а чи білої слов'янської солі забирав у людей одяг, взуття, не приховуючи зневаги до них, погейкуючи на чоловіків і жінок, як на худобу.
Григір Тютюнник писав і для дітей і для дорослих. Уже сьогодні класикою стали такі його "дорослі" твори, як "Смерть кавалера", "Оддавали Катрю", "Син приїхав", "Нюра", "Тайна вечеря", "Три зозулі з поклоном", "Холодна м'ята".
"Ласочка", "Лісова сторожка", "Степова казка" — ці твори про прекрасний світ і гарних у ньому людей, про дива природа..
герої цих творів постають у світі злагоди й любові серед свого звичного щодення, в якому автор уміє підкреслити небуденне, найістотніше з того, завдяки чому людина завжди просвічується тим особливим світлом духовності.
У цих, як, зрештою, і в багатьох інших, творах Григора Тютюнника одна з найактивніших дійових осіб — природа, яку він дуже глибоко відчував, маючи дивовижну, винесену ще з дитинства, пам'ять і на посвист вітру, і на пташині перегуки, і на, барви звечорілого неба, і на плюскіт лагідної хвилі...
Answers & Comments
Ответ:
Григорій Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 в с. Шилівці Зінківського району на Полтавщині. Коли йому було 5 років помер батько. З 6 років жив на Донбасі, його забрав до себе батьків брат. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи і через три роки почалася війна. За знищене дитинство війною Тютюнник написав повість "Климко", яку надрукував в газеті "Правда".
Восени 1947 року він одержав спеціальність слюсаря і почав працювати на заводі імені Малишева в Харкові. Написав "Смерть кавалера"; "Вогник далеко в степу". Невдовзі він повернувся в село – захворів на легені. Працював у колгоспі. Орав, вчив, потім завербувався на Донбас. Будував Миронівську ДРЕС, слюсарював, був шофером. Його призвали до армії. Чотири роки служив на Далекому Сході. Потім п'ять років навчався в університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею.
Був ініціатором заснування студентського журналу "Промінь" і редактором. У 1962 році разом з дружиною їде на Донбас, де працює у вечірній школі. В Києві працює в видавництві "Молодь", "Веселка", журнал "Зміна", друкує оповідання "Смерть кавалера". Часопис "Дніпро", "Зав'язь", "На згарищі", "Чудасія". Збірки: "Деревій" (1960), "Батьківські пороги" (1972), "Край неба" (1975). 6 березня 1980 року 1980 року помер. Похований в Києві.
Є в Григора Тютюнника оповідання, яке допомагає нам збагнути не тільки витоки його соціального досвіду, а й усю драматичну життєву біографію покоління "дітей війни", до котрого належав і сам письменник. Називається воно "Сито, сито...".
... Десь далеко у великому світі гримить війна, а в маленькому глухому селі, що принишкло в глибоких снігах, жевріють іскорки людських надій: там, на війні, ворожі кулі обминуть синів, чоловіків, батьків, і вони, живі-живісінькі, навіть не поранені, повернуться до рідних подвір'їв, коли прийде перемога й настане мир. Але поряд з надією чорно гніздиться в людських душах і тривожна невідомість, бо багатьом так давно немає листів з фронту, і вони бояться зізнатися собі, що завтра можуть прийти "похоронки".
Аби хоч трохи розігнати тривоги й важкі сумніви, втішити чи й просто обманути себе, солдатки ворожать одна одній на своїх чоловіків, кожна намагається переконати іншу в тому, що її чоловік живий, а коли та повірить, то її віра непомітно передається й іншим.
Ворожить Ількова мама молодицям, і всім наворожу, що їхні чоловіки живі наперекір смертям. Допомагає їй при тім ділі й хлопець, хоч він добре розуміє: сито одне показує, а насправді може бути зовсім інше...
Мабуть, кожен його сільський ровесник знайде в глибині своєї пам'яті те, що описано в оповіданнях "Сито, сито...", "Смерть кавалера", в повістях "Облога", "Климко", "Вогник далеко в степу".
У літературу він прийшов уже зрілою людиною після серйозних життєвих університетів. Про до літературний період своєї біографії найкраще за всіх розповів він сам у спогадах про брата Григорія, названих "Коріння".
У повісті "Климко" є така характерна для поведінки юних героїв Григора Тютюнника сцена. Посеред базару окупованого фашистами містечка Климко й Зульфат побачили свою колишню вчительку Наталю Миколаївну з немовлям на руках. Вона намагалася підступитись до воза, на якому вів торги вгодований чоловік, що хотів нагріти руки на людському горі. За якусь пригорщу борошна, кукурудзи, а чи білої слов'янської солі забирав у людей одяг, взуття, не приховуючи зневаги до них, погейкуючи на чоловіків і жінок, як на худобу.
Григір Тютюнник писав і для дітей і для дорослих. Уже сьогодні класикою стали такі його "дорослі" твори, як "Смерть кавалера", "Оддавали Катрю", "Син приїхав", "Нюра", "Тайна вечеря", "Три зозулі з поклоном", "Холодна м'ята".
"Ласочка", "Лісова сторожка", "Степова казка" — ці твори про прекрасний світ і гарних у ньому людей, про дива природа..
герої цих творів постають у світі злагоди й любові серед свого звичного щодення, в якому автор уміє підкреслити небуденне, найістотніше з того, завдяки чому людина завжди просвічується тим особливим світлом духовності.
У цих, як, зрештою, і в багатьох інших, творах Григора Тютюнника одна з найактивніших дійових осіб — природа, яку він дуже глибоко відчував, маючи дивовижну, винесену ще з дитинства, пам'ять і на посвист вітру, і на пташині перегуки, і на, барви звечорілого неба, і на плюскіт лагідної хвилі...
Объяснение: