Двадцять перше століття. Століття, ознаменоване розвитком науково-технічного прогресу, будівництвом міст-гігантів, зростанням темпу життя, яке кипить і вирує. Ми завантажені інформацією, що лунає з радіоприймачів, телевізорів, ми не можемо вирвати жодної хвилини з напруженого графіка... Але ось погляд падає на книжкову поличку, на ту саму книгу, що перечитував десятки разів, — "Кобзар" Тараса Григоровича Шевченка. Відкриваєш, і: "Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, як їх почує..."
Що несуть нам поезії Тараса Шевченка? Спокій, умиротворення. Коли читаєш його вірші, то ніби переносишся від шаленого темпу сучасного життя до України XIX сторіччя. Ніби наяву бачиш українську землю, не розриту, не стривожену ще здобуттям корисних копалин, синє небо, не затягнуте димом заводів, чисті річки, не забруднені відходами. Одне слово, рай на Землі, де відбувається спокійний розважливий плин буття...
"Спокійний"?! "Рай"?! Уважно читаючи, розумієш, що ні. Перед нами постає інша Україна, може, не сплюндрована науково-технічним прогресом, але "ображена" власними дітьми, що "забули Бога", і "продають" рідну землю чужинцям, "розпинають" свій народ, заганяючи його в рабство. Наприклад, у поемі "Сон" бачимо: "латану свитину з каліки знімають", "розпинають вдову за подушне", "опухла дитина, голоднее мре", покритка "попідтинню з байстрям шкандибає". І Тарас Шевченко не може бути байдужим до цього, він протестує, благає, молить, проклинає... Читаючи, усвідомлюємо: як нам зараз потрібний його голос! Адже очевидно, що Україна не тільки знесилена економічно, а й вражена страшною хворобою — денаціоналізацією, яка породжує моральний занепад, втрату єдиної для всього народу мети — здійснення історичної місії. Звідси — духовне каліцтво нашого покоління:
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує
Та отечество так любить,
Так за ним бідує,
Так із його, сердешного
Кров, як воду, точить!..
Дійсно, століття рабства спричинили загрозливі зміни в характері українців: уже байдуже, якою мовою розмовляти, до якої мети йти. Помітне явне духовне каліцтво цілого покоління, його апатичність до національних питань, зневір'я у краще майбутнє. Зрозуміло, коли до національних питань байдуже чужинцям, але ж мова йде про своїх громадян, серед яких навіть інтелігентні люди забувають слова Кобзаря: "Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще гірше спати, спати і спати на волі!"
Вихід один — прислухатися до пророчих слів Тараса Шевченка, який, по суті, є совістю нації, і продовжити будування суверенної держави, наближаючись до тріумфу справедливості і свободи, до того, про що мріяв великий Кобзар.
Answers & Comments
Ответ:
"Нам треба голосу Тараса"
Двадцять перше століття. Століття, ознаменоване розвитком науково-технічного прогресу, будівництвом міст-гігантів, зростанням темпу життя, яке кипить і вирує. Ми завантажені інформацією, що лунає з радіоприймачів, телевізорів, ми не можемо вирвати жодної хвилини з напруженого графіка... Але ось погляд падає на книжкову поличку, на ту саму книгу, що перечитував десятки разів, — "Кобзар" Тараса Григоровича Шевченка. Відкриваєш, і: "Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, як їх почує..."
Що несуть нам поезії Тараса Шевченка? Спокій, умиротворення. Коли читаєш його вірші, то ніби переносишся від шаленого темпу сучасного життя до України XIX сторіччя. Ніби наяву бачиш українську землю, не розриту, не стривожену ще здобуттям корисних копалин, синє небо, не затягнуте димом заводів, чисті річки, не забруднені відходами. Одне слово, рай на Землі, де відбувається спокійний розважливий плин буття...
"Спокійний"?! "Рай"?! Уважно читаючи, розумієш, що ні. Перед нами постає інша Україна, може, не сплюндрована науково-технічним прогресом, але "ображена" власними дітьми, що "забули Бога", і "продають" рідну землю чужинцям, "розпинають" свій народ, заганяючи його в рабство. Наприклад, у поемі "Сон" бачимо: "латану свитину з каліки знімають", "розпинають вдову за подушне", "опухла дитина, голоднее мре", покритка "попідтинню з байстрям шкандибає". І Тарас Шевченко не може бути байдужим до цього, він протестує, благає, молить, проклинає... Читаючи, усвідомлюємо: як нам зараз потрібний його голос! Адже очевидно, що Україна не тільки знесилена економічно, а й вражена страшною хворобою — денаціоналізацією, яка породжує моральний занепад, втрату єдиної для всього народу мети — здійснення історичної місії. Звідси — духовне каліцтво нашого покоління:
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує
Та отечество так любить,
Так за ним бідує,
Так із його, сердешного
Кров, як воду, точить!..
Дійсно, століття рабства спричинили загрозливі зміни в характері українців: уже байдуже, якою мовою розмовляти, до якої мети йти. Помітне явне духовне каліцтво цілого покоління, його апатичність до національних питань, зневір'я у краще майбутнє. Зрозуміло, коли до національних питань байдуже чужинцям, але ж мова йде про своїх громадян, серед яких навіть інтелігентні люди забувають слова Кобзаря: "Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще гірше спати, спати і спати на волі!"
Вихід один — прислухатися до пророчих слів Тараса Шевченка, який, по суті, є совістю нації, і продовжити будування суверенної держави, наближаючись до тріумфу справедливості і свободи, до того, про що мріяв великий Кобзар.
Объяснение: