Нещодавно ми з класом ходили в музей і ми з моїм кращим другом вирішили трохи пожартувати.

- Слухай! А давай-но ми втечемо з цього нудного заходу, і натиснемо на кнопку пожежної тривоги ... - майже сичав на вухо мій друг, підбиваючи мене на цю затію.

- А нас не помітять? - почав я переживати.

- Та не переживай, ось вчителька і екскурсовод давно відійшли від нас, а ти й не помітив! - я здивовано відкриваю очі, озираючись. І правда, нікого.- Так що, ти вирішив?

- Ех ти, Ванька, а давай!

Ми підкралися до заповітної кнопці, обганяючи охорону музею, і як тільки я відкрив кришку кнопки, на мені повисла чиясь тінь.

- Ай-яй-яй, негоже дітям кнопки чіпати, - злий охоронець відтягує нас від заповітної кнопки, і вабить несхвально пальцем, - Ви чому не з класом?

І тут Ванька робить такий жалісний вигляд, витягується і відповідає:

- Це все він мене підмовив, я не хотів, чесно! - і тикає на мене пальцем. Я дивлюся перелякано, і розумію.

- Який же ти, все-таки, Ванька, дурень.

Через деякий час нас відпускає охорона, а після походу в музей, я зрозумів, що такі друзі - зовсім не друзі