Diuher Я знаю: учителями не стають, ними народжуються. Хоча, звичайно, учитель – це не тільки Божий дар, а й дуже відповідальна та наполеглива праця і серце, віддане дітям. Знаю це напевно, бо виросла в сім’ї, в якій мама все життя пропрацювала в дитячому садочку. Я не просто продо-вжила сімейну традицію, а серцем відчула, що моє покликання – учити дітей по-праведному жити, любити свою землю, не бути манкуртами, плекати в душі добро й людяність. Моя мама – вихователь, і мені якось непомітно передалися всі її національні світоглядні позиції, її щирі вболівання за долю нашої рідної мови й за майбутнє України. Хіба могла я обрати іншу професію? Щоденне спілкування з дітьми дає мені силу, радість життя, надію на те, що і я буду чимось корисна для України. Часто почуваюся щасливою. Коли в дитини загоряються цікавістю оченята, коли я бачу, що в дитячій голівці народжується ідея, коли дитя з радістю поспішає вранці до школи, - я щаслива. Увесь час пам’ятаю, що повинна бути для учнів зразком у всьому. І тому оволоділа комп’ютером, тому постійно тримаю руку на пульсі сучасності. Звичайно, це нелегко. Та завжди допомагає приклад моєї матері - педагога і моя власна сім’я – чоловік , троє синів-соколят та донечка - сонечко. Постійно відчуваю підтримку й взаєморозуміння свого батька. Він хоч і не педагог, але розуміє мої вчительські проблеми. А це так важливо!