Жили собі заможні чоловік та жінка, у яких всього було доволі. Свого єдиного сина, якого звали Павлусем, вони надмірно опікали й пестили, особливо мати. Усе, що забажає, виконували, не давали й пилинці впасти.

Навіть коли він вже став великим, мати годувала його сама. На вулицю майже не випускала свого єдиного синочка, бо боялася, що він може застудитися, чи отримати сонячний удар. В неділю, коли вони ходили на церковну службу, мати оберігала синочка, щоб хто його ненароком не штовхнув. А ввечері сама роздягала Павлуся, співала йому колискову про котика. Іноді батько сварився на жінку за таку надмірну опіку, він хотів, щоб син ходив у школу. Та загалом покірна і спокійна жінка починала кричати, могла навіть за ніж вхопитися, коли розмова заходила про її Павлуся.

Доріс Павлусь до парубка, зробився гладким та опецькуватим, тільки руки в нього білі й ніжні, як у панночки, бо ніколи роботи не знали, не брав до рук він навіть віника. Чоловік картав жінку — навіщо такого лінивого виростили, що з ним буде, як їх не стане. Мати відповідала, що на все воля Божа, якщо Бог дасть йому щастя, то він буде жити краще за них.

Було вже Пвлусю за двадцять, а на вечорницях він не був ні разу, бо мати боялася за нього, говорила, що там лише самі п’ яниці та розбишаки, казала, що сама знайде йому хорошу дівчину.

Якось Павлусь уночі розвередувався — захотів меду. Мати побігла по селу шукати меду в страшну заметіль, ледве випросила у людей. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало її. Згодом й батько помер.

А Павлусеві все одно добре. Стали за ним доглядати наймит і наймичка, що їх господиня просила колись. Не встиг він очі розплющити, як перед ним вже стояла смажена курка або качка.  Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти.

Приходили до Павлуся сільські парубки, вмовляли його погуляти з ними, на що той відповідав, що якби вечорниці під його хатою були, то можливо і пішов би. Хлопці розповідали, що на вечорниці приходять дуже красиві дівчата, але Павло лише відповідав, що він бачив їх достатньо у своїх снах.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/o-storozhenko-skarb-skorocheno

Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили попросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не “хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине.”

Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить дохлий хорт. Вирішили взяти його на дрючок та й укинути Павлові у вікно заради жарту. Так і зробили. Кинули у вікно того хорта, а з нього як посипляться дукати! Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павло сказав, що це йому Бог щастя у вікно вкинув, як він і казав.

Щастя й далі не полишало Павлуся. Знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки, працьовиті та слухняні, а не такі, як їх батько. Помер Павлусь уві сні.

Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? Є такі, що звуть щасливими таких, як Павлусь, котрі увесь свій вік ні про кого й ні про що не дбають; таких, які мають багато грошей і стережуть їх, як Рябко на ланцюгу. А по-моєму, той тільки й щасливий, хто другому не заздрить, кого Бог благословив на добрі діла. Заздрять декотрі щастю Павлуся, а от стати б ним і не хотіли.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/o-storozhenko-skarb-skorocheno