Велика ведмедиця
Я дуже люблю Карпати. Немає кращого відпочинку, як у горах. Отак роздумуючи, я піднімався все вище, поки не забрів у густий ліс. Продираючись крізь хащі, я вийшов на дику місцину. Густина кущів молодої грабини, непрохідні полчища ялівцю, громади молодих смерічок — усе творило перешкоду2 для дальшої ходи.


Продершись гущавиною, я вийшов на зарослу травою невеличку улоговину3. Я очам не повірив: неподалік стояла велика ведмедиця і жалібно скавуліла, а біля неї лежало налякане ведмежатко. Я боязко підступив ближче й угледів: ведмежатко потрапило в пастку4. Браконьєри поставили! Мені нічого іншого не залишалось, як тільки сміливо підійти до заполоненого звірятка. Але як поведеться його мати? Страх тіпав мною, як пропасниця5. І все ж, перемагаючи його, я поволі, дуже обережно підходив і не спускав з ока ведмедицю.


Я вклякнув біля ведмежати. Воно, бідне, тремтіло. А я, погладжуючи його ніжне хутро, примовляв: «Не бійся мене, малятко, я тебе визволю, я твій друг».


Я розняв залізко, погладив защемлену передню лапку, подивився, чи немає поранення — і відпустив його. Воно підстрибнуло і кинулось до своєї мами.


Ведмедиця уважно глянула на мене й побігла з малим до лісу