Нерідко люди стикаються з нерозумінням один одного через різний досвід, пройдений шлях та відмінні випробування. Ми можемо знецінювати чужі негаразди лише тому, що особисто нам такий стан не близький. Але наскільки ж це прийнятно та безкарно?

У суспільстві нас оточують люди, які завжди чимось вирізняються серед інших - усі ми маємо свої унікальні риси. Та при спілкуванні з рештою, ми автоматично оцінюємо, які особливості нам знайомі, а які неможливо назвати своїми. Все одно у кожному представнику соціуму, з яким ми знаходимося в контакті, підсвідомо прагнемо побачити своє відображення. Кожна людина для нас - це дзеркало, дивлячись у яке ми розпізнаємо правду та хибу про себе, власні неповторні риси. У кожному співбесіднику ми шукаємо себе - справжнього чи несправжнього. Своє "Я". Саме тому так важливо пам'ятати, коли назріває бажання засудити чи покепкувати з когось, що в будь-якій людині ми бачимо власну постать. Як би ми поставились до себе, якщо самі б реально опинитися на чужому місці? Щоб почути чуже страждання, спершу треба його прийняти та уявити, що воно - тільки наше. Ототожнити себе з тим, хто потребує співчуття й допомоги, не ділячи біль на "свій" та "чужий", так як усі ми взаємозалежні. Адже врешті-решт через стосунки з людьми ми приходимо до себе і цілком можемо стати тими, з ким одного разу зустрілися, не відгукнувшись на його, а тобто спільне, горе.

Отже, на мій погляд, висловлюючись метафорично, якщо ситий вважає недотепою голодного, він губить зв'язок з істинним собою. Забуває про те, що насправді підштовхнуло його на бажання насититися. Хіба не те саме засуджене почуття голоду?