Объяснение:

Василь Симоненко уособлює той відлам шістдесятництва, що не мало на меті формальне експериментаторство, шукало в поетичному слові головного - правди про свій час і розуміло її як відтворення всезагальної сутності речей. На цих моральних імперативах грунтується його традиціоналізм, вони для поета значно вагоміші за формальні канони. Симоненкова поезія співзвучна полум’яному слову Шевченка, а ширше - засадничим началам романтизму - висловити те, що нуртує в глибинах народної душі, себто є спільним переживанням. Генетично ці мистецькі явища зближує і те, що в якомусь дуже важливому аспекті свого народження і побутування вони належать до того психологічного типу творчості, для якого «...суть твору мистецтва полягає не в тому, що вона, ця суть, позначена власними особливостями - що більше так є, то менше йдеться про мистецтво, - а в тому, що вона піднімається високо над особистим і творить від імені людського духа і серця усього людства». Саме цей момент свого часу досить точно помітив Богдан Бойчук, котрий спостеріг у шістдесятників їх відруховість назад, до високих класичних традицій 20-30-х років. Цими традиціями зумовлена й органічна правдивість Симоненкової лірики. Вона не в темах чи образах, навіть не в мові чи формах вірша (чому так багато приділяла уваги тогочасна критика, надаючи їм ідеологічного сенсу) - вона в природі авторського «Я», поставі митця щодо світу. Специфічній («апіша»), що виражається в особистісному висловленні «незбагненної потреби усіх», «духовного страждання» свого часу, своєї