Упродовж XIV–XV ст. у господарському житті населення українських земель відбувалися помітні зміни. Важливою рисою його розвитку в цей час стало зростання великого феодального землеволодіння. Уже наприкінці XIV ст. на українських землях налічувалося кілька десятків латифундій – великих приватновласницьких земельних володінь із натуральним характером господарювання, у яких застосовувалися напівфеодальні форми праці залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.
Переважна більшість земель належала великим магнатам: Острозьким, Чарторийським, Радзивілам (Волинь), Ружинським, Заславським, Немиричам (Київщина, Поділля), Замойським, Потоцьким, Язловецьким (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їх наступ на землі й права селянських общин, що проявлялося у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо.
Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни у формах організації праці. У XIV–XV ст. відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки – багатогалузеві господарські комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян й були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча й зберігали чимало рис натурального господарства.
У XV ст. набули поширення ярмарки (постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та інших містах), що було першою ознакою становлення ринку. Саме в цей час українські землі потрапили в орбіту активних торговельних відносин. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що спричиняє істотне пожвавлення виробництва зернових у Польщі та на українських землях. Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж. На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичі та інших містах волів продавали тисячами, потім їх переганяли далі на захід.
Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Наприклад, купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. Із 1343 р. відома "татарська дорога", що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам'янець, Київ. Це був на той час, фактично, єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (сучасна Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода. Торгівля відбувалася в спеціальні торгові дні та під час великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Торгівлею займалися купці та ремісники, що могли збувати лише товар власного виробництва.
У XIV–XV ст. став помітним процес урбанізації. Поступово відроджувалися міста, спустошені під час монгольської навали. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували в залежності від магнатів і, як і селяни, виконували повинності, сплачували їм натуральний податок (інколи грошима). У той же час значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами, спричиняли нові явища і процеси. Активізується розвиток торгівлі й ремесла, які поступово стають основними заняттями жителів міст. Поглиблюється спеціалізація ремісництва: на кінець XV ст. налічувалося вже понад 200 спеціальностей (за часів Київської Русі – 70).
Answers & Comments
Verified answer
Господарське життя в Україні в XIV-XV ст.
Упродовж XIV–XV ст. у господарському житті населення українських земель відбувалися помітні зміни. Важливою рисою його розвитку в цей час стало зростання великого феодального землеволодіння. Уже наприкінці XIV ст. на українських землях налічувалося кілька десятків латифундій – великих приватновласницьких земельних володінь із натуральним характером господарювання, у яких застосовувалися напівфеодальні форми праці залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.
Переважна більшість земель належала великим магнатам: Острозьким, Чарторийським, Радзивілам (Волинь), Ружинським, Заславським, Немиричам (Київщина, Поділля), Замойським, Потоцьким, Язловецьким (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їх наступ на землі й права селянських общин, що проявлялося у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо.
Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни у формах організації праці. У XIV–XV ст. відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки – багатогалузеві господарські комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян й були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча й зберігали чимало рис натурального господарства.
У XV ст. набули поширення ярмарки (постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та інших містах), що було першою ознакою становлення ринку. Саме в цей час українські землі потрапили в орбіту активних торговельних відносин. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що спричиняє істотне пожвавлення виробництва зернових у Польщі та на українських землях. Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж. На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичі та інших містах волів продавали тисячами, потім їх переганяли далі на захід.
Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Наприклад, купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. Із 1343 р. відома "татарська дорога", що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам'янець, Київ. Це був на той час, фактично, єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (сучасна Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода. Торгівля відбувалася в спеціальні торгові дні та під час великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Торгівлею займалися купці та ремісники, що могли збувати лише товар власного виробництва.
У XIV–XV ст. став помітним процес урбанізації. Поступово відроджувалися міста, спустошені під час монгольської навали. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували в залежності від магнатів і, як і селяни, виконували повинності, сплачували їм натуральний податок (інколи грошима). У той же час значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами, спричиняли нові явища і процеси. Активізується розвиток торгівлі й ремесла, які поступово стають основними заняттями жителів міст. Поглиблюється спеціалізація ремісництва: на кінець XV ст. налічувалося вже понад 200 спеціальностей (за часів Київської Русі – 70).