ВИБРАТИ З ВІРША ЕПІТЕТИ

Всякому  місту  —  звичай  і  права,
Всяка  тримає  свій  ум  голова;
Всякому  серцю  —  любов  і  тепло,
Всякеє  горло  свій  смак  віднайшло.
Я  ж  у  полоні  нав'язливих  дум:
Лише  одне  непокоїть  мій  ум.
 

Панські  Петро  для  чинів  тре  кутки,
Федір-купець  обдурити  прудкий,
Той  зводить  дім  свій  на  модний  манір,
Інший  гендлює,  візьми  перевір!
Я  ж  у  полоні  нав'язливих  дум:
Лише  одне  непокоїть  мій  ум.
 

Той  безперервно  стягає  поля,
Сей  іноземних  заводить  телят.
Ті  на  ловецтво  готують  собак,
В  сих  дім,  як  вулик,  гуде  від  гуляк.
Я  ж  у  полоні  нав'язливих  дум:
Лише  одне  непокоїть  мій  ум.
 

Ладить  юриста  на  смак  свій  права,
З  диспутів  учню  тріщить  голова,
Тих  непокоїть  Венерин  амур  *,
Всяхому  голову  крутить  свій  дур.
В  мене  ж  турботи  тільки  одні,
Як  з  ясним  розумом  вмерти  мені.
 

Знаю,  що  смерть  —  як  коса  замашна,
Навіть  царя  не  обійде  вона.
Байдуже  смерті,  мужик  то  чи  цар,—
Все  пожере,  як  солому  пожар.
Хто  ж  бо  зневажить  страшну  її  сталь?
Той,  в  кого  совість,  як  чистий  кришталь...
 

Всякому  городу  нрав  и  права;
Всяка  имеет  свой  ум  голова;
Всякому  сердцу  своя  есть  любовь,
Всякому  горлу  свой  есть  вкус  каков,
А  мне  одна  только  в  свете  дума,
А  мне  одно  только  не  идет  с  ума.
 

Петр  для  чинов  углы  панскіи  трет,
Федька-купец  при  аршине,  все  лжет.
Тот  строит  дом  свой  на  новый  манер,
Тот  все  в  процентах,  пожалуй,  поверь!
А  мне  одна  только  в  свете  дума,
А  мне  одно  только  не  идет  с  ума.
 

Тот  непрестанно  стягает  грунта,
Сей  иностранны  заводит  скота.
Те  формируют  на  ловлю  собак,
Сих  шумит  дом  от  гостей,  как  кабак,—
А  мне.  одна  только  в  свете  дума,
А  мне  одно  только  не  идет  с  ума.
 

Строит  на  свой  тон  юриста  права,
С  диспут  студенту  трещит  голова.
Тех  безпокоит  Венерин  амур,
Всякому  голову  мучит  свой  дур,—
А  мне.  одна  только  в  свете  дума,
Как  бы  умерти  мне  не  без  ума.
 

Смерте  страшна,  замашная  косо!
Ты  не  щадиш  и  царских  волосов,
Ты  не  глядиш,  где  мужик,  а  где  царь,—
Все  жереш  так,  как  солому  пожар.
Кто  ж  на  ея  плюет  острую  сталь?
Тот,  чія  совесть,  как  чистый  хрусталь...