І я не я, і ти мені не ти.
І я не я, і ти мені не ти. 
Скриплять садів напнуті сухожилля. 
Десь грає ніч на скринці самоти. 
Десь виє вовк по нотах божевілля. 
Бере голодну тугу — як з ножа. 
Дзвенять світів обледенілі дзбани. 
І виє вовк. І вулиця чужа 
в замет сміється чорними зубами. 
І виє вовк, ночей моїх соліст… 
Заклацав холод іклами бурульок. 
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст, 
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок. 
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж. 
Ти розкажи свою пригоду вовчу. 
А смушки скинь. Навіщо камуфляж? 
Ти краще вий. А я собі помовчу. 
Погрійся тут, моя нічна мано, 
хоч ми із казки вибули за віком, 
аж поки ранок в чорне доміно 
зіграє з нами вогниками вікон. 
аж поки сонце перепалить пруг 
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі… 
Лежить овеча шкура завірюх… 
І скімлить пес розумний на порозі… 

Моя Любове! Я перед тобою

 Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни. 
Лиш не зроби слухняною рабою, 
не ошукай і крил не обітни! 
Не допусти, щоб світ зійшовся клином, 
і не присни, для чого я живу. 
Даруй мені над шляхом тополиним 
важкого сонця древню булаву. 
Не дай мені заплутатись в дрібницях, 
не розміняй на спотички доріг, 
бо кості перевернуться в гробницях 
гірких і гордих прадідів моїх. 
І в них було кохання, як у мене, 
і від любові тьмарився їм світ. 
І їх жінки хапали за стремена, 
та що поробиш,— тільки до воріт. 
А там, а там... Жорстокий клекіт бою 
і дзвін мечів до третьої весни... 
Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни.