ALICECITY Коли дивлюсь глибоко в любі очі, в душі цвітуть якісь квітки урочі, в душі квітки і зорі золотії, а на устах слова, але не тії, усе не ті, що мріються мені, коли вночі лежу я у півсні. Либонь, тих слів немає в жодній мові, та цілий світ живе у кожнім слова, і плачу я й сміюсь, тремчу і млію, та вголос слів тих вимовить не вмію...Якби мені достати струн живих, якби той хист мені, щоб грать на них, потужну пісню я б на струнах грала, нехай би скарби всі вона зібрала, ті скарби, що лежать в душі на дні, ті скарби, що й для мене таємні, та мріється, що так вони коштовні, як ті слова, що вголос невимовні.Якби я всіми барвами владала, то я б на барву барву накладала і малювала б щирим самоцвітом, отак, як сонечко пречисте літом, домовили б пророчистії руки, чого домовить не здолали гуки. І знав би ти, що є в душі моїй... Ох, барв, і струн, і слів бракує їй... І те, що в ній цвіте весною таємною, либонь, умре, загине враз зо мною.***...Я не кохала? Ні, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє! Кохання - як вода - плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. де пал - воно кипить, а стріне холод -стає, мов камінь. От моє кохання! А те твоє - солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вітру, під ноги стелиться. Зостріне іскру, згорить, не борючись, а потім з нього лишиться чорний згар та сивий попіл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить і кисне, як солома, в воді холодній марної досади, під пізними дощами каяття... ("Лісова пісня")