Всі прислівники і дієприслівники у творі
Поляна ця, подзьобана струхлявілими пеньками, викружилася край
осичняка, трохи на згірку. Ранньої весни вона перша вбиралася квітами, і
хутко тут виганялась така висока трава, що в ній, прилігши, лось міг
сховатися до половини. Тепер поляна пустельна, як і все навколо; лось
застиг нерухомо, втупившись круглими очима в стіну лісу попереду себе,—
якраз туди, звідки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так
стояв, а навкруги, розвидняючись, світліло, виразніше малювались осики,
повітря між ними глибшало й прозорішало, і тиша з настороженої й сліпої
ставала спокійна й осмислена, в ній уже не чулось того страху, що
донедавна. Лось сподівався побачити схід сонця, і коли під його променями
забронзовіли верхівки, коли віття скупалося в його усміхові, то лось наче аж
полегшав, ще більше пострункішав, і в очах появився золотавий сплеск,
який надав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць. Ще
трохи постоявши, побачив біло-рожевий диск, який спливав на пустелі
зимового чистого неба,— і гойднув розлогими рогами,— так, наче вітав
його.
Проте, коли йшов до річки, раптом знову вчулося жалібне поскрипування
гілляки, і лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався, знову
насторожився, а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати. Але переборов
себе і донизу спускався повільно, хіба що частіше й сторожкіше озирався
довкола. Вітер, як і перше, дув із залужжя, він був просякнутий холодом та
запахом сіна, що в стіжках стояло на правому березі. Стежечка ледь
протоптана — по ній почали ходити не так давно,— і лось принюхувався, чи
не пройшов по ній вовк, або лис, або людина. Але потім тільки вчорашні
сліди ворони та ще осторонь — ямки од заячих ніг. Спустився на берег. На
тому боці, ген під обрієм, примостилося село, а над ним посотались угору
сірими верболозами дими з коминів. На далекий горб пнуться санки
однокінь, ось вихопились на маківку — та й спливли по той бік…