Винниченко почав друкуватися у 1902 році (оповідання «Сила та краса» було опубліковано в журналі «Київська старовина»). Публікував реалістичні романи, оповідання та п'єси. Піддавався критиці за проповідь ніцшеанства та індивідуалізм. Удостоєний негативних відгуків М. Горького та В. Леніна. Ленін залишив у листі до Інеси Арманд з приводу роману Винниченка «Завіти батьків» знамениту фразу: «Архіскверне наслідування архіскверного Достоєвського», — і висловив жаль, що витрачав час на читання. Що стосується Горького, то періоди зближення, обіцянки видати вінниченківський тритомник російською, змінювалися охолодженнями. Розрив стався у 1928 році, коли Горький назвав українську мову «прислівником». Володимир Кирилович опублікував відкритий лист, де порівняв Олексія Максимовича із царським міністром Валуєвим. Позитивні відгуки на ранні твори Винниченка залишили Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. У статті «Новини нашої культури» (1907) І. Франко зауважує: «Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої чи ординарно шаблонованої та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже рішуче, мускулисте та повне темпераменту, що- таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валом валить, як саме життя… не знає меж… своєї пластичної творчості…». українського автора: «Перед нами письменник з виразним виглядом, різкий, прямолінійний, який ставить гострі питання і аж ніяк не прагне згладити їхню гостроту... має багато краси».
Романи «Чесність із собою» (1911) та «На терезах життя» (1912) спочатку були написані та видані російською, автор переклав їх українською згодом. Збірка «Розповіді» у 1911 році була видана в авторському перекладі з української на російську в Москві.
У 1921—1924 роках написав роман «Сонячна машина», який вважається першим в українській літературі утопічним романом. Пізніше створив ще кілька творів соціально-утопічного спрямування — романи «Новий завіт» (укр. «Нова заповідь», 1931—1933), «Вічний імператив» (1936) та «Лепрозорій» (1938)
Answers & Comments
Ответ:
Винниченко почав друкуватися у 1902 році (оповідання «Сила та краса» було опубліковано в журналі «Київська старовина»). Публікував реалістичні романи, оповідання та п'єси. Піддавався критиці за проповідь ніцшеанства та індивідуалізм. Удостоєний негативних відгуків М. Горького та В. Леніна. Ленін залишив у листі до Інеси Арманд з приводу роману Винниченка «Завіти батьків» знамениту фразу: «Архіскверне наслідування архіскверного Достоєвського», — і висловив жаль, що витрачав час на читання. Що стосується Горького, то періоди зближення, обіцянки видати вінниченківський тритомник російською, змінювалися охолодженнями. Розрив стався у 1928 році, коли Горький назвав українську мову «прислівником». Володимир Кирилович опублікував відкритий лист, де порівняв Олексія Максимовича із царським міністром Валуєвим. Позитивні відгуки на ранні твори Винниченка залишили Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. У статті «Новини нашої культури» (1907) І. Франко зауважує: «Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої чи ординарно шаблонованої та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже рішуче, мускулисте та повне темпераменту, що- таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валом валить, як саме життя… не знає меж… своєї пластичної творчості…». українського автора: «Перед нами письменник з виразним виглядом, різкий, прямолінійний, який ставить гострі питання і аж ніяк не прагне згладити їхню гостроту... має багато краси».
Романи «Чесність із собою» (1911) та «На терезах життя» (1912) спочатку були написані та видані російською, автор переклав їх українською згодом. Збірка «Розповіді» у 1911 році була видана в авторському перекладі з української на російську в Москві.
У 1921—1924 роках написав роман «Сонячна машина», який вважається першим в українській літературі утопічним романом. Пізніше створив ще кілька творів соціально-утопічного спрямування — романи «Новий завіт» (укр. «Нова заповідь», 1931—1933), «Вічний імператив» (1936) та «Лепрозорій» (1938)