Перше хрещення Русі як держави відбулося в другій половині IX ст., під час княжіння братів Аскольда і Діра. Це взагалі був період інтенсивної місіонерської діяльності Церкви серед слов’янських народів, ініційованої Константинопольським патріархом Фотієм і римським папою Миколою I. Якраз ці найвищі християнські ієрархи благословили слов’янську літургію і слов’янські переклади Біблії, здійснені Костянтином і Мефодієм.
Хоча, як здається, поштовхом до хрещення все ж був похід Аскольда і Діра на Царгород 18 червня 860 року. З візантійських джерел відомо, що напад руси здійснили настільки стрімко, що столицю Візантії врятувало тільки диво: патріарх Фотій виніс ризи Богоматері, які зберігались у Влахернському соборі, опустив їх у воду в затоці, і враз, як стверджує церковна легенда, знялася страшна буря, яка розкидала руські лодії. Вражений Аскольд визнав силу «грецького» Бога, і забажав хреститися.
Після повернення додому, князь почав запроваджувати нову віру в Києві, збудував церкву Святого Миколи: на його прохання патріарх Фотій прислав митрополита. Що в час княжіння Аскольда існувала руська єпархія, свідчить Фотієве послання до східних церков, де в переліку вона згадується за номером 61.
Одначе великого успіху в хрещенні Русі Аскольдові досягти не вдалось. 882 р. антихристиянська опозиція запросила новгородського князя Олега, і з його допомогою вчинила кривавий державний переворот: князь Аскольд і його брат Дір були вбиті, а всі плоди хрещення — знищено. Це на ціле століття затримало входження нашого народу в коло європейської цивілізації. Тим часом інші слов’янські народи, прийнявши світову релігію, уже активно залучалися до загальних духовних процесів Європи. Могутня ж Русь залишалась осторонь і по-провінційному самовпевнено шукала свій, особливий шлях.
Звісно, довго так продовжуватися не могло. Мабуть, київські володарі й самі розуміли це, а під час походів на Царгород на власні очі бачили переваги християнства. Віщий Олег брав участь в облозі столиці Візантії 907 року як союзник князя Симеона, а отже, не міг не відзначити, якої могутності і визнання досягла Болгарія після хрещення. Можливо, уже він усвідомлював неминучість запровадження нової віри і на Русі. Інша справа, чи сприяли цьому обставини у самому Києві.
Олегового наступника, князя Ігоря, дехто з дослідників, особливо з церковних, називає внутрішнім чи таємним християнином. Відомо, що 944 р. руси здійснили вдалий похід на Константинополь і ромейський (візантійський) імператор Роман I змушений був підписати вигідний для Русі мирний договір. Цілком можливо, що зі свого боку він зажадав хрещення володаря Русі. Князь Ігор, без сумніву, бачив вигоду з такого кроку, адже Царгород визнавав рівними собі тільки християнські держави. Крім того, ідея імперії та необмеженість влади християнського царя не могли не імпонувати гордому володареві великої держави. Напевно тоді ж, разом з Ігорем, нову віру прийняла і княгиня Ольга, взявши християнське ім’я Олена.
В очах воєвод і київських бояр такий вчинок було сприйнято як зраду рідних богів. Зрозуміло, Русь закоторилась. Можливо, що й трагічна загибель князя Ігоря в Деревлянській землі 945 року пов’язана з виступом опозиції. Проте княгині Ользі вдалось утримати княжий стіл за собою. Вона не зреклася нової віри і, залишаючись християнкою, самостійно правила майже двадцять років у язичницькій державі. Цього не вдалося навіть такому могутньому князеві як Аскольд. І вона не опиралася на допомогу ромеїв, як болгарський князь Борис, якому теж довелося придушувати повстання язичників.
Звичайно, княгиня Ольга намагалась хрестити своїх підданих. Одначе зазнавала невдач. Невдалою була спроба звернутися по допомогу до візантійського імператора Костянтина VII, заради чого вона навіть їздила в Царгород. Допомоги Ольга просила і в германського імператора Оттона I. Та приїзд християнського єпископа тільки спровокував нову котору в Києві. Хроніки повідомляють, що єпископ Адальберт повернувся додому вже наступного року, значна частина його місії загинула, та «й сам він ледве уникнув смерті». Власне, у Києві відбувся політичний переворот: Ольгу було позбавлено влади, і княжий стіл нарешті посів Святослав, вихований воєводою Асмусом у середовищі дружинників. Про християнство Святослав і чути не хотів: «Адже дружина моя з цього сміятися почне».
Хрестити Русь випало Володимирові — його синові і внукові Ольги. Після кількох невдалих спроб реформувати місцеву слов’янську релігію він звернувся до Христового вчення. 988 року князь Володимир сам прийняв нову віру в Корсуні, затим хрестив Київ і оголосив християнство державною релігією. А відтак Русь нарешті рівноправно влилася до загальноєвропейського Духовного Потоку.
Answers & Comments
Перше хрещення Русі як держави відбулося в другій половині IX ст., під час княжіння братів Аскольда і Діра. Це взагалі був період інтенсивної місіонерської діяльності Церкви серед слов’янських народів, ініційованої Константинопольським патріархом Фотієм і римським папою Миколою I. Якраз ці найвищі християнські ієрархи благословили слов’янську літургію і слов’янські переклади Біблії, здійснені Костянтином і Мефодієм.
Хоча, як здається, поштовхом до хрещення все ж був похід Аскольда і Діра на Царгород 18 червня 860 року. З візантійських джерел відомо, що напад руси здійснили настільки стрімко, що столицю Візантії врятувало тільки диво: патріарх Фотій виніс ризи Богоматері, які зберігались у Влахернському соборі, опустив їх у воду в затоці, і враз, як стверджує церковна легенда, знялася страшна буря, яка розкидала руські лодії. Вражений Аскольд визнав силу «грецького» Бога, і забажав хреститися.
Після повернення додому, князь почав запроваджувати нову віру в Києві, збудував церкву Святого Миколи: на його прохання патріарх Фотій прислав митрополита. Що в час княжіння Аскольда існувала руська єпархія, свідчить Фотієве послання до східних церков, де в переліку вона згадується за номером 61.
Одначе великого успіху в хрещенні Русі Аскольдові досягти не вдалось. 882 р. антихристиянська опозиція запросила новгородського князя Олега, і з його допомогою вчинила кривавий державний переворот: князь Аскольд і його брат Дір були вбиті, а всі плоди хрещення — знищено. Це на ціле століття затримало входження нашого народу в коло європейської цивілізації. Тим часом інші слов’янські народи, прийнявши світову релігію, уже активно залучалися до загальних духовних процесів Європи. Могутня ж Русь залишалась осторонь і по-провінційному самовпевнено шукала свій, особливий шлях.
Звісно, довго так продовжуватися не могло. Мабуть, київські володарі й самі розуміли це, а під час походів на Царгород на власні очі бачили переваги християнства. Віщий Олег брав участь в облозі столиці Візантії 907 року як союзник князя Симеона, а отже, не міг не відзначити, якої могутності і визнання досягла Болгарія після хрещення. Можливо, уже він усвідомлював неминучість запровадження нової віри і на Русі. Інша справа, чи сприяли цьому обставини у самому Києві.
Олегового наступника, князя Ігоря, дехто з дослідників, особливо з церковних, називає внутрішнім чи таємним християнином. Відомо, що 944 р. руси здійснили вдалий похід на Константинополь і ромейський (візантійський) імператор Роман I змушений був підписати вигідний для Русі мирний договір. Цілком можливо, що зі свого боку він зажадав хрещення володаря Русі. Князь Ігор, без сумніву, бачив вигоду з такого кроку, адже Царгород визнавав рівними собі тільки християнські держави. Крім того, ідея імперії та необмеженість влади християнського царя не могли не імпонувати гордому володареві великої держави. Напевно тоді ж, разом з Ігорем, нову віру прийняла і княгиня Ольга, взявши християнське ім’я Олена.
В очах воєвод і київських бояр такий вчинок було сприйнято як зраду рідних богів. Зрозуміло, Русь закоторилась. Можливо, що й трагічна загибель князя Ігоря в Деревлянській землі 945 року пов’язана з виступом опозиції. Проте княгині Ользі вдалось утримати княжий стіл за собою. Вона не зреклася нової віри і, залишаючись християнкою, самостійно правила майже двадцять років у язичницькій державі. Цього не вдалося навіть такому могутньому князеві як Аскольд. І вона не опиралася на допомогу ромеїв, як болгарський князь Борис, якому теж довелося придушувати повстання язичників.
Звичайно, княгиня Ольга намагалась хрестити своїх підданих. Одначе зазнавала невдач. Невдалою була спроба звернутися по допомогу до візантійського імператора Костянтина VII, заради чого вона навіть їздила в Царгород. Допомоги Ольга просила і в германського імператора Оттона I. Та приїзд християнського єпископа тільки спровокував нову котору в Києві. Хроніки повідомляють, що єпископ Адальберт повернувся додому вже наступного року, значна частина його місії загинула, та «й сам він ледве уникнув смерті». Власне, у Києві відбувся політичний переворот: Ольгу було позбавлено влади, і княжий стіл нарешті посів Святослав, вихований воєводою Асмусом у середовищі дружинників. Про християнство Святослав і чути не хотів: «Адже дружина моя з цього сміятися почне».
Хрестити Русь випало Володимирові — його синові і внукові Ольги. Після кількох невдалих спроб реформувати місцеву слов’янську релігію він звернувся до Христового вчення. 988 року князь Володимир сам прийняв нову віру в Корсуні, затим хрестив Київ і оголосив християнство державною релігією. А відтак Русь нарешті рівноправно влилася до загальноєвропейського Духовного Потоку.