Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.
Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.
Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.
Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати взяті на себе зобов'язання. Українці Галичини чинили спротив встановленню польської влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а також створили у Львові у 1921 році Таємний український університет. У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Артанти остаточно визнали право Польщі на Східну Галичину, після чого уряд ЗУНР, що все ще боровся в еміграції, саморозпустився.
В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася українізація. Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у системі освіти, де розпочався перехід на двомовні польсько-українські школи. На управлінські посади приймали переважно поляків
Answers & Comments
Ответ:
Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.
Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.
Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.
Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати взяті на себе зобов'язання. Українці Галичини чинили спротив встановленню польської влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а також створили у Львові у 1921 році Таємний український університет. У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Артанти остаточно визнали право Польщі на Східну Галичину, після чого уряд ЗУНР, що все ще боровся в еміграції, саморозпустився.
В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася українізація. Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у системі освіти, де розпочався перехід на двомовні польсько-українські школи. На управлінські посади приймали переважно поляків