— інструментальна музика, написана на певну тему (сюжет), викладену в словесній (часто поетичній) програмі. Відома з давніх часів. Розвиток її в 19 ст. пов'язаний з романтизмом, що обстоював принцип оновлення музики за допомогою поєднання її з поезією. Програма може бути оригінальною ("Прощальна симфонія" Й. Гайдна, "Партизанські картини" А. Штогаренка) або грунтуватись на літ. чи мистецькому творі (симф. фантазія "Франческа да Ріміні" П. Чайковського на сюжет з "Божественної комедії" Данте, симф. поема "Лілея" Г. Майбороди на сюжет одноймен. балади Т. Шевченка, симф. картина "Запорожці" Р. Глієра за картиною і. Рєпіна). Програмним змістом можуть бути істор. події, образи героїв, картини природи, нар. казки, легенди тощо; часом він розкривається у назві ("Ніч у Мадріді" М. Глинки, "Картинки з виставки" М. Мусоргського), а в цикліч. творі — в назвах окремих частин ("Важке минуле", "Лісосплав","Зоря над Карпатами" в "Закарпатських ескізах" В. Гомоляки). Іноді композитор дає змогу слухачеві самому побудувати програмну концепцію відповідно до загального настрою твору (6-а "Патетична" симфонія П. Чайковського. "Святкова увертюра" В. Борисова). Типовим зразком П. м. є симф. поема, якій властива сюжетно-драматична побудова (симф. поеми Ф. Ліста). Твори П. м. пишуть у різноманітних муз. формах: від великих циклічних — до мініатюр. Окремі програмні номери є у великих муз.-драм творах ("Полтавський бій" в опері "Мазепа" Чайковського).