Ответ:Після приєднання західноукраїнських земель до Австрійської монархії наприкінці XVIII ст., верхні стани українського суспільства були остаточно денаціоналізовані – на Галичині українська шляхта була охоплена процесом полонізації, в Закарпатті – мадяризована й ополячена, в Буковині – зрумунізована і спольщена. Єдиними носіями української ідентичності залишалося селянство і духовенство. Селянські низи були безпомічні та безмовні, й традиційно зберігали свою українськість. Сільське духовенство було безправним і малокультурним.

Специфіка соціального і культурно-громадського життя західноукраїнських земель полягала в тому, що за відносно короткий термін (кін. XVIII – поч. ХІХ ст.) уніатська церква переживає своє «друге» народження. Змінюється матеріальне становище, соціальний престиж, освітній рівень західноукраїнського духовенства. Уніатська церква і клір позбавляються польсько-католицьких впливів і набувають самостійного значення. Уніатська церква в цей період перебирає на себе роль національної церкви, носія та ідеолога національно-культурних цінностей. Духовенство народжує греко-католицьку священицьку інтелігенцію, яка і стає провідною верствою українського Заходу. Відродження української національної церкви почалось на Закарпатті. Кінець XVIII ст. вважається «золотою добою» церковної історії краю. Мукачівський єпископ А.Бачинський був радником австрійського уряду у справах Закарпаття. Завдяки цій обставині імператриця Марія-Тереза звертала на Закарпаття особливу увагу. Як результат впливу А.Бачинського можна розглядати заходи віденського уряду щодо укріплення позицій уніатської церкви в західноукраїнських землях. У 1774 р. Марія-Тереза офіційно затвердила термін «греко-католики», тим самим підкреслюючи рівність уніатської і католицької церков. Уніатське духовенство до реформ знаходилося у жахливому стані: священики відбували панщину, їх матеріальне становище було не кращим від селянського. Священиком громада обирала того, хто вмів читати і писати по-польськи і кирилицею.

Церковні реформи австрійського уряду були спрямовані на покращання матеріального становища духовенства і зміцнення його соціального статусу. Указом Марії-Терези заборонялося виганяти священиків на панщину. Формувався Релігійний фонд (із секуляризованих монастирських земель, який управлявся австрійськими чиновниками), кошти від якого йшли на фінансову підтримку духовенства, заснування шкіл, духовних навчальних закладів. Духовенство звільнялося від військової служби. Мукачівський єпископ став членом сейму.

Заснована у Відні у 1774 р. духовна семінарія – Барберіум, за планом Марії-Терези, спочатку призначалася для закарпатського духовенства, лише згодом там стали вчитися всі українські греко-католики. Греко-католицька інтелігенція стає на чолі культурно-національного відродження в західноукраїнських землях. На Закарпатті ініціаторами національного руху стали члени гуртка греко-католицької інтелігенції, що утворився навколо єпископа А.Бачинського. Саме він переніс єпископську резиденцію та богословську семінарію до Ужгорода. Там була відкрита і дяківська школа. А.Бачинський відстоював ідеї об’єднання Закарпаття і Галичини в єдину митрополію.

Після Віденського конгресу 1815 р. австрійський уряд, побоюючись непокори слов’янських народів, пішов на «згортання» політики українізації. Почалася друга хвиля мадяризації Закарпаття, мадярська мова запанувала в адміністративних і духовних установах та школах. У роки реакції кращі представники греко-католицької інтелігенції, котрі вийшли з оточення А.Бачинського, залишили Закарпаття, емігрували в Галичину (П.Лодій) та Росію (М.Балудянський, Ю.Гуца-Венелін, І.Орлай, В.Кукольник).Зміна статусу української церкви

Коли австрійський уряд у 1816 р. запропонував ввести латинську абетку, М.Левицький став на захист кирилиці і переміг. Головна Руська Рада 1848 року.» Цей український «парламент» під час революції 1848 р. очолив Г.Яхимович, який згодом став Галицьким митрополитом (1860-1866) і був видатним діячем культурно-національного відродження, справжнім «володарем духовної української держави».

Объяснение: