Прочитайте початок статті А. Коваль «Слово і час» (із кн. «Слово про слово»). . Скориставшись алгоритмом, оформіть конспект, зазначивши паспортні дані тексту (його автора, назву, а також назву книги, в якій вона надрукована).

Розмовляючи, ми ніколи не замислюємося над тим, а яке це слово — старе чи молоде, давнє чи не давнє, хіба що якась обставина зверне на це нашу увагу. Та й не дивно: адже переважна більшість найчастіше вживаних слів — це слова, можна сказати, «вічні»: вони настільки давні, що були вже тоді, коли ще не було самих слов’янських мов, однією з яких є українська мова, а була праслов’янська — своєрідна й змінна — мовна єдність. Такі слова, як рука, нога, голова, ніс, дім, вікно, стіна, піч, мати, син, отець, брат, сестра та інші, є в мовах усіх слов’ян з прадавніх часів.
Знати вік слова — не просто цікаво, це ще й важливо для всіх, хто хотів би мати високу мовну культуру. Ось ряд слів, які нам усім знайомі, бо зустрічаються щодня — в газетах, по радіо, в телепередачах: ентузіаст, догматик, комітет, опозиція, організація, енергія, фанатизм, катастрофа, екземпляр, індивідуалізм. Знаєте, звідки вони виписані? 3 листів і щоденника Т. Шевченка! Важко повірити, правда?
Подивіться, як близько сходяться поняття «культура мови» і «загальна культура»: людина, яка знає вік слова, знає його значення, походження, знає, які історичні, культурні чи побутові причини викликали його появу, отож і знає, як ним найкраще користуватись.