Стосунки Сашка і дідуся не можна назвати теплими чи близькими. Власне, і дідусь за життя не розкрився перед онуком і не доклав зусиль для встановлення близьких стосунків.
"– Хай. Як твої справи? Уроки вивчив?
Сашко похитав головою.
– Саме збираюся. Тобі чайник поставити?
Дід, роздуваючи волохаті ніздрі, втягнув повітря.
– Знову? – спитав. – Знову?!
Солдатиків і фарби Сашко встиг згребти в шухляду. Але ж запах лишився.
Дід спохмурнів і рушив на кухню. Сашка, що стояв перед ним, відсунув одним порухом долоні. Не дивлячись.
Так само не дивлячись, стоячи біля раковини і набираючи воду в чайник, сказав:
– Не стовбич. Іди робити уроки.
– Діду, я…
– Іди".
"Сашко сидів до нього півбоком. Він знав, що буде далі. Подумав із гіркотою: якщо Максові з двадцять шостої дядько поради давав, а Курдіну дідусь, либонь, розповідатиме про свої фільми і спектаклі, то от Сашків дід – він нічим таким точно не перейматиметься. Лише з ранку до ночі читатиме нотації, навчатиме життя. "Війна – це погано, у війну не граються! Як можна гратися в горе чи смерть?!"
"– Саньку, ходи-но сюди, – мовив дід, не обертаючись.
Сашко підійшов.
Дід зиркнув на нього поверх окулярів. Окуляри на дідові виглядали недоладно, як в'язана шапчина на слоні.
– Бач, я сьогодні трохи скипів. День паскудний. Паскудний… еге ж. Ти тут ні до чого, та й іграшки твої… – він махнув рукою, наче й говорити не було про що. – Справа не в іграшках. Ти поки цього не розумієш… колись, може, втямиш.
Сашко тихцем зітхнув: почалося.
– Ти не зітхай, не зітхай! – незлобливо прогудів дід. – Бач, зітхатель знайшовся! То що, мир?
– Мир, – підтвердив Сашко.
– Отож-бо! Тримай, – дід простягнув на долоні свій складаний ножик. – Щоб зручніше було підставки зачищати.
Сашко спершу не зрозумів. Дід цього ножика привіз із собою, коли втік з півострова. Він усе втратив: дім, першу дружину, друзів. Коли б його впіймали, розстріляли би як терориста – чи "свої", чи миротворці. І от він примудрився якось вижити, вціліти попри все й перебратися через Стіну, маючи при собі лише напівпорожній заплічник, де лежали пластикова пляшка з рукописами та ось цей ніж.
Ніж був примітний: корпус із різьбленими накладками зі слонової кістки, декілька лез, мініатюрні ножиці, викрутка… Сашкові дід давав його потримати, коли був у доброму гуморі. Себто рідко.
– Бери, – мовив дід. – Дарую. На біса він мені, старому банякові?
Сашко проковтнув клубок у горлі й, не знайшовши потрібних слів, просто обійняв діда. Той аж гикнув від несподіванки.
– Ти, друже, легше, бо так із мене всю душу вичавиш! Давай без оцих шмарклів, ти ж бо не дівчисько. – Він відсторонився й зазирнув Сашкові у вічі. – Але домовимося: в школу не носити й у дворі не вихвалятися. Розумієш, чому?"
Answers & Comments
Объяснение:
Стосунки Сашка і дідуся не можна назвати теплими чи близькими. Власне, і дідусь за життя не розкрився перед онуком і не доклав зусиль для встановлення близьких стосунків.
"– Хай. Як твої справи? Уроки вивчив?
Сашко похитав головою.
– Саме збираюся. Тобі чайник поставити?
Дід, роздуваючи волохаті ніздрі, втягнув повітря.
– Знову? – спитав. – Знову?!
Солдатиків і фарби Сашко встиг згребти в шухляду. Але ж запах лишився.
Дід спохмурнів і рушив на кухню. Сашка, що стояв перед ним, відсунув одним порухом долоні. Не дивлячись.
Так само не дивлячись, стоячи біля раковини і набираючи воду в чайник, сказав:
– Не стовбич. Іди робити уроки.
– Діду, я…
– Іди".
"Сашко сидів до нього півбоком. Він знав, що буде далі. Подумав із гіркотою: якщо Максові з двадцять шостої дядько поради давав, а Курдіну дідусь, либонь, розповідатиме про свої фільми і спектаклі, то от Сашків дід – він нічим таким точно не перейматиметься. Лише з ранку до ночі читатиме нотації, навчатиме життя. "Війна – це погано, у війну не граються! Як можна гратися в горе чи смерть?!"
"– Саньку, ходи-но сюди, – мовив дід, не обертаючись.
Сашко підійшов.
Дід зиркнув на нього поверх окулярів. Окуляри на дідові виглядали недоладно, як в'язана шапчина на слоні.
– Бач, я сьогодні трохи скипів. День паскудний. Паскудний… еге ж. Ти тут ні до чого, та й іграшки твої… – він махнув рукою, наче й говорити не було про що. – Справа не в іграшках. Ти поки цього не розумієш… колись, може, втямиш.
Сашко тихцем зітхнув: почалося.
– Ти не зітхай, не зітхай! – незлобливо прогудів дід. – Бач, зітхатель знайшовся! То що, мир?
– Мир, – підтвердив Сашко.
– Отож-бо! Тримай, – дід простягнув на долоні свій складаний ножик. – Щоб зручніше було підставки зачищати.
Сашко спершу не зрозумів. Дід цього ножика привіз із собою, коли втік з півострова. Він усе втратив: дім, першу дружину, друзів. Коли б його впіймали, розстріляли би як терориста – чи "свої", чи миротворці. І от він примудрився якось вижити, вціліти попри все й перебратися через Стіну, маючи при собі лише напівпорожній заплічник, де лежали пластикова пляшка з рукописами та ось цей ніж.
Ніж був примітний: корпус із різьбленими накладками зі слонової кістки, декілька лез, мініатюрні ножиці, викрутка… Сашкові дід давав його потримати, коли був у доброму гуморі. Себто рідко.
– Бери, – мовив дід. – Дарую. На біса він мені, старому банякові?
Сашко проковтнув клубок у горлі й, не знайшовши потрібних слів, просто обійняв діда. Той аж гикнув від несподіванки.
– Ти, друже, легше, бо так із мене всю душу вичавиш! Давай без оцих шмарклів, ти ж бо не дівчисько. – Він відсторонився й зазирнув Сашкові у вічі. – Але домовимося: в школу не носити й у дворі не вихвалятися. Розумієш, чому?"