Ответ:

Взаємодія

спільних потреб і конкретних інтересів викликає як інтегративні, так і дезінтегративні

тенденції в Європейському Союзі. Інтегративні процеси, зумовлені потребою

політичної та економічної інтеграції, знайшли своє вираження в утворені

Європейського об’єднання вугілля та сталі (1951), Європейського економічного співтовариства

та Європейського співтовариство з атомної енергії (1957), Римським договором

(1957) і закінчуючи Маастрихтським договором, який став основою ЄС (1992/93). Де були закладені три опори ЄС: 1) економічний

і валютний союз, 2) спільна зовнішня політика та політика безпеки, 3) спільна

політика в сфері внутрішніх справ та юстицій.При

аналізі взаємовідносин в середині ЄС слід враховувати й дезінтеграційні

тенденції та процеси в ЄС. Першоімпульсом, який дав поштовх до загострення саме

конфліктних ситуацій та дезінтегративних тенденцій, став Лісабонський договір.

Лісабонський

договір, відомий також як Договір про реформи (Офіційна назва – «Лісабонський

договір про внесення змін в Договір про Європейський союз і Договір про

установлення Європейського співтовариства») міжнародний договір, який підписано

на самміті ЄС 13 грудня 2007 року в Монастирі ієронімітів в Лісабоні. Його

призначення заключається в тому, щоб внести зміни в діючу угоду про

Європейський Союз з метою реформування системи управління ЄС. Він замінив собою

Конституцію ЄС, яка так і не набрала чинності.

З

одного боку, договір був створений з метою покращити функціонування

Європейського союзу в складі 27 держав-членів і закріпити його роль і позиції

на світовій арені в умовах різких

глобальних змін. Але він викликав ряд конфліктів, які показали, що Договір не може забезпечити

баланс між цілям та інтересами держав-членів і ЄС.

Слід

нагадати, що не зважаючи на те, що прихильники прийняття Договору йшли на

крайні методи, такі як, уникнення проведення референдумів, при чому

використовуючи всі юридичні хитрощі, як це було в Данії та Нідерландах,

також відверте ігнорування

передвиборчими обіцянками, як це було у Великобританії, виникли значні проблеми

його імплементації.

Яскравий

приклад є Ірландія, яка затвердила договір в кінці 2009 року. Але в 2005 Ірландія

відторгнула Лісабонський договір. При чому Ірландське «ні» рішуче відрізняється

від французького і нідерландського «ні» 2005 року. Це жорстке «Ні», яке

об’єднало майже всі соціальні групи, представників майже всього політичного

спектра «зеленого» острова, виходило із всіх регіонів Ірландії. Ірландці, схоже, на рівні самозбереження відчули, що

проект ever closer Union[*]

намагається переступити заборонену межу – свободу особистості і вибору та

національну ідентичність. Варто зазначити, що головним «мотором» ірландської

кампанії проти Лісабонського договору є Деклан Генли, ірландський міліонер і

засновник групи Libertas. Євробюрократи

описують Генли як таємного представника американських військових,

діяльність якого направлена виключно на підрив європейської інтеграції. Але все

ж таки основна причина зацікавленості Mr.Генли це його широкий бізнес в сфері

мобільного зв’язку та високо інноваційних технологій. Вірогідно, що

позиціонування саме в цьому секторі зумовило негативне відношення до надзвичайно

жорсткому регулюванню зі сторони ніким не обраних і нікому не підзвітних

брюссельських чиновників [7].

Отже,

конфлікт євробюрократів та єврофедералістів з представниками ірландської еліти,

це не просто, певне розходження ідей чи

плюралізм думок, це був (і залишається) гострий конфлікт, який тягне за

собою серйозні наслідки. Хоча і з великими труднощами в Ірландії вдалося

ратифікувати договір, але конфліктна ситуація, яка склалася є яскравим

прикладом конфлікту національної еліти і євро бюрократії.

«Лісабон» проектувався в якості

передостаннього кроку до прийняття повномасштабної Конституції Європи.

Варто

зазначити, що після підписання в грудні 2007 року тексту Лісабонського договору

фундатор конституційного процесу Валері Жискар д’Естен зазначав, що текст

«Лісабону» був написаний такою мовою, яка б виключала його прочитання.

Також, слід зазначити, що імплементації «Лісабона» - Договору реформ або

Лісабонський договір ЄС і його положень передбачають відвертий виклик і для

НАТО, і для майбутнього трансатлантичного співтовариства. Мається на увазі посилення Європейської

політики оборони та безпеки (ESDP) [5].

Три ключові статті Лісабонського договору, що дали юридичну основу для

ESDP, разом з тим несучи пряму загрозу євроатлантичним відносинам:

Объяснение:

.