Усний переказ із творчим завданням

Пам’ятник матері

Ніщо так легко не зводить, зближаючи і єднаючи нас, як дорога. Міжміська електричка
шуміла через поля. Не було нічого дивного й незвичайного, коли, зустрівшись в електричці, я
відразу заприязнився зі скульптором Іваном Будним. Мені імпонувало
його відкрите, розумне обличчя. Різкий злам брів, стулені губи і, як вмерзлі обіч невеликого
рота, складки свідчили не лише про вольовитість, а й про те, що цей чоловік
уміє стримувати задушевність, не виставляючи її напоказ, як сентиментальну нікчемність.
Менш ніж через чверть години я довідався, що він їде на день народження своєї матері
в рідне село Чорний Дунаєць. Коли електричка зупинилась, Іван Будний ніяково, аж якось
знічено запропонував:
— А то ходімо… Побачите мою роботу, одну з моїх робіт.
Ми висіли з електрички. Перед нами, кілометрів півтора від полустанка, відкривалося
село, островуючи серед хлібів. За роздумами я й нестямився, як заасфальтованою доріжкою
підійшли до пам’ятника.
— От! — тільки й мовив скульптор, і я здогадався: одна з його робіт.
Пам’ятник жінці — Мотрі Будній, як свідчив напис — стояв на низькому постаменті.
— Кілька слів про себе. Дозволите? Бачите, я народився в евакуаційному обозі —
на шляху, на початку війни. Обоз зупинився в цьому селі. Налетіли літаки, посипалися
бомби. Я так і не знаю, хто була моя мати. Мотря Будна знайшла мене, немовля, серед місива
людських тіл і крові. Знайшла, принесла і прийняла до своїх шести. Її чоловік не повернувся
з війни. Ми росли чередою. Я завжди хотів їсти. Найбільше — деруни. Гарячі, зі сковороди.
Перші були мої. Сусідки дорікали й шпетили маму: «Та він тобі голову об’їсть. Хіба мало, що
ти вдова-солдатка? Хіба ти його народила?» А мама відповідали: «А таки так, я народила
його з народної біди…» Мати тяжко робили. Буряки, буряки — ланище, а на ньому і мати і
ми, діти, з ними. Перепочивши, мати підіймали свої руки й казали: «Пальці, діти-пальці —
сини, дочки мої…» Ми мовчки стояли перед пам’ятником. Обличчя Мотрі Будної було повне
великої муки і великого болю, але не виражало приреченості. Різець скульптора вловив
безперервний, безконечний рух мислі на її задуманому чолі — робити діло, бо воно спільне.
Хіба ми всі не коріння одного дерева? Цей різець вловив і сам висвіт материнської душі, який
не згасає у зморшках під очима.
— Іване! Іване! До нас, власне, до скульптора хтось гукав.
Він відгукнувсь:
— А я вже тут! — Казав мені: — Мої брати і сестри — наша гал айстра. Ми кожного року
збираємось на мамині іменини. До нас наближалися громадкою жінки і чоловіки, ведучи
дітей. Ішли, пропахлі сонцем,— народ серця, народ розуму, народ рук — до своєї матері.
(400 сл.) (За Б. Харчуком)

Творче завдання.
Замініть першу особу у тексті третьою. Завершіть переказ роздумами про витоки
непереможного народного духу, його незнищенність. Поєднайте образ матері нашого
сьогодення і образу матері з тексту. Що зайвий раз ви для себе усвідомили, працюючи над
цією темою переказу.
Переказ напишите пожалуйста