Ответ:

У першій половині XIX ст. дворянсько-старшинська течія автономістів поступово втрачала свій вплив.

В середовищі українського дворянства та інтелігенції упродовж цілого ХІХ ст. найбільш характерним і поширеним був тип «малороса», який поєднував симпатію до рідного краю, до його самобутньої культурно-історичної традиції із щирою вірнопідданою службою Російській імперії. «Малороси», на відміну від автономістів, толерантно погоджувались із повною інтеграцією українських земель в імперську систему; вони органічно сприймали пануючі в імперії культурні традиції. Входження нащадків козацької старшини у ряди російського дворянства відкривало для них привабливу перспективу для здійснення службової кар’єри в адміністративних структурах імперії. Українське дворянство, навіть із середовища «малоросів», не відмовлялося від власної етнокультурної традиції. Воно вважало Малоросію своєю «малою батьківщиною», тоді як Російську імперію в цілому – «великою батьківщиною». Тому для них не існувало суперечності між цими двома патріотизмами – «малоросійським» і «загальноросійським». «Малороси» небезпідставно називали Російську імперію своєю, адже упродовж XVIII ст. вихідці із України своєю діяльністю в усіх сферах життя держави утверджували її велич і могутність. На їхню думку, завдяки Російській імперії Гетьманщина зуміла ліквідувати зовнішню військово-політичну загрозу з боку своїх традиційних антагоністів – Речі Посполитої, Кримського ханства та Османської імперії.