В одному селі хтозна відколи жив дід. Старий-престарий, сивий-пресивий. Узимку на печі, а влітку на сонці вигрівався. На господарстві була в нього біла коза, зозуляста курка і гребенястий півень.  

Якось почалапав дід на город і забрів у капусту. Коли чує — дитячий голосочок:  

— Дідусю, дідусю, візьміть мене з собою. Оглянувся — нема нікого. Подумав, що йому вчулося. Вже хотів повертати до хати, коли знову:  

— Дідусю, візьміть мене з собою.  

Зиркнув на капусту — аж там, на найбільшій капустині, сидить маленька дівчинка. У рожевому платтячку, в червоних черевичках, а в двох кісочках заплетено рожеві банти. Очі у дівчинки були голубі-голубі, личко біленьке.  

— Ти де тут ужялашя? — прошамкав беззубим ротом дід.  

— Лелеки згубили,— відповіла дівчинка.  

— А як тебе звати?  

— Ну, то будеш Леся.  

— Добре, дідусю.  

Дід узяв дівчинку за руку, завів до хати, посадив на припічок, дав їй склянку козячого молока та окраєць черствого житнього хліба.  

Леся попоїла, подякувала і почала поратись у хаті. Старий сидів на лаві і не міг намилуватись, як маленька господиня, запнувшись рушничком, швидко помила миски, заслала веретою старе дерев’яне ліжко, підмела долівку.  

— Дідусю, а де ваше відро? — запитала дівчинка.  

— Нема, доню, у мене відра.  

— А чим воду носите?  

— Горнятком, дитино моя.  

— Я піду по воду.  

— Ти ж маленька ще.  

— Нічого, дідусю, якось принесу.  

Взяла глиняне горнятко, вибігла із хати і, наспівуючи якусь пісеньку, побігла крутою стежкою в яр, до копанки, що темніла під бережком.  

Тільки зачерпнула води і хотіла вже повертатися до хати, коли бачить: біля стежки мурахи силкуються затягти до свойого житла велике біле яєчко, але воно мовби до землі приросло. Зігнулася Леся, соломинкою продовбала більшу дірочку до мурашиної хатки — і мурашки одразу ж затягнули туди свою здобич. Вже хотіла йти, коли почула:  

— Дякуємо тобі, добра дівчинко!

В одному місті жив-був хлопчик на ім’я Петрик. Петрик дуже хотів мати багато друзів. Але він зовсім не вмів дружити, а вмів тільки битися. Він думав, що тільки бійкою і грубістю можна щось комусь довести або привернути до себе увагу. Хлопці його боялися, і друзів у нього майже не було.

Одного разу Петрик побачив на дорозі велику калюжу з різнокольоровими брудними плямами. Він підійшов ближче, щоб краще розглянути її. І раптом проїжджаючий повз автомобіль оббризкав його водою з ніг до голови.

Петрик, весь мокрий і брудний, хотів було бігти додому. Але тут помітив, що знаходиться всередині прозорої великої мильної бульбашки. Спочатку Петрик дуже здивувався і почав її розглядати. Але потім злякався, бо зрозумів: вибратися з бульбашки він не зможе. Вона була дуже міцною і ніяк не хотіла лопатися.

З того часу всі погані справи Петрика назад до нього ж і повертались. Наприклад: намагається Петрик кого-небудь вдарити, а бульбашка удари йому назад повертає. Кине Петрик в кого-небудь камінь, а той летить назад – прямо в Петрика.

– Це що ж виходить? Я тепер сам себе бити буду? – Подумав Петрик, і йому стало дуже боляче і прикро.

Як же мені тепер грати з хлопцями? – Заплакав хлопчик.

Так він і ходив кілька днів в бульбашці. Битися боявся, адже себе бити боляче і нецікаво. Грати одному нудно. А от бульбашки ніяк не міг позбутися.

І ось, вже зовсім зневірившись, Петрик сидів на лавочці на дитячому майданчику і спостерігав, як весело грають діти. Раптом він побачив дуже симпатичну дівчинку з лялькою. Дівчинка не знала, що Петрик любить битися, і не злякалася його, а, навпаки, покликала грати. Петрик дуже зрадів і вирішив пригостити дівчинку яблуком, яке було у нього в кишені. Він простягнув їй яблуко, і тут сталося диво – бульбашка лопнула! Петрик був просто щасливий. Нарешті він звільнився!

Коли Петрик прийшов додому, він побачив на столі два великих яблука.

– Дивно, – подумав Петрик, – звідки б їм тут взятися? Адже останнє яблуко я подарував дівчинці у дворі.

На наступний день Петрик знову пішов у двір до хлопців і дав їм свою машинку пограти. А коли повернувся додому – побачив дві нові гарні машинки. І став Петрик помічати, що, як тільки він зробить комусь добру справу, це добро до нього повертається, та ще в подвійному розмірі.

З тих пір Петрик робив тільки добрі справи. У нього з’явилося дуже багато друзів. Він навчився дружити з усіма і зовсім перестав битися. Адже в бульбашку йому більше не хотілося!