Попрацюйте, будь ласка, над написанням есе. Даю 100
Прочитайте, будь ласка, зразок есе
Мозаїка української душі
Українська душа… Якась особлива вона? Думаю, так. Є в ній щось таке, чого нема в інших.
Така вона яскрава, насичена кольорами. У ній – миролюбність і сміливість, волелюбність і духовність,
образність сприйняття і сентиментальність, сердечність і життєрадісність.
Найперше, миролюбність. Українці ніколи ні на кого не нападали. Козаки, наприклад, були
вправними воїнами, аде вони лише захищали свої землі, визволяли бранців. Ніколи українець «неситим
оком» не позирав на сусідські землі. І щасливими ми можемо бути лише на рідній землі. Там, де
батьківська хата, де тополя край села, де рідні вулиці й проспекти. Дворик, у якому ти виріс, у якому
найціннішою була хлопчача дружба… Але нашого цвіту, як кажуть, по всьому світу. І там ми приклад
миролюбної, вільнолюбивої, талановитої людини. Канадці, наприклад, говорять про те, що вони вдячні
саме українцям за відродження аграрно-промислового комплексу. Так, українці-емігранти, оті
вільнолюбиві люди, шукачі щастя-долі, талановиті, працелюбні, щирі, зробили багато для розвитку
економіки тих країн, до яких виїхали в різні часи. Але при цьому зберегли свою культуру, звичаї,
традиції. Багато хто з них уже й мови рідної не знає, але залишається в душі українцем!
Шкода, дуже шкода, що ці роботящі руки не потрібні були вдома, на рідній землі! А що зараз
спостерігаємо? Більше мільйона українців-заробітчан! Відірвані від родин, від України! Та вірю, свято
вірю, що все місить змінитись на краще! Тут не можна бути просто спостерігачем! Не будьмо
байдужими до долі Батьківщини! Не словами, а ділами доводьмо свою любов неньці Україні!
По-друге, справжні українці сміливі, навіть відчайдушні. Це в нас вже на генному рівні. Ми не
боїмось дивитись ворогові в очі! Висловлюємо свою волю й думку! І як би в житті не було скрутно,
український народ ніколи не схилить голови і не стане на коліна перед ворогом! І внутрішнім, і
зовнішнім! Але чому, чому ж такий важкий, тернистий шлях нашого народу до щастя? Багато хто з
великих українців задавався цим питанням. Серед них І.Я.Франко, поет, мислитель, патріот, він з
болем писав: «Задарма край твій весь политий кров’ю твоїх борців? Йому вже не пишаться у красоті,
свободі і здоров’ю?» І стверджував: «Вірю в силу духа і в день воскресний твойого повстання…»
По-третє, можливо, ми занадто сентиментальні? Хоча не вважаю цю рису негативною. Але все
ж треба бути більш рішучими! А ми звикли все пробачати, вірити, що розум, світло переможе. А треба
діяти! В українській мові є слово «воріженьки»! У якій ще мові є пестливе слово, що називає ворога?
Здається, факт існування такого слова нас добре характеризує!
Що для українця є найціннішим? Воля, Україна, родина! Наші люди життєрадісні, мають
іскрометне почуття гумору. Хто ще може так глузувати зі своїх недоліків?! Може, ми ідеальні? Ні, нам
є над чим працювати! Наприклад, підвищувати власну самооцінку, боротися з безпечністю, наївністю.
А які українці талановиті! І художники, і співаки, і музиканти! Ось хоч би «Очи черные» -
відомий романс. Дехто вважає його народним, але ні! Є автор – Євген Гребінка, українець! А «Колядка
дзвонів»! Уже давно стала невід’ємною частиною різдвяної культури американців! А це ж знаменитий
«Щедрик» М.Леонтовича!
І останнє: кого я вважаю українцем? Того, хто мислить по-українськи, думає, співпереживає по-
українськи! Хто любить Україну, вважає її рідною землею! Хто відстоює її незалежність, мову,
територію! Для кого Україна – понад усе!
Answers & Comments
Ответ:
Нова збірка віршів Є.
Юхниці «Мозаїка метафор – сюжети і характери» багатогранна та насичена, неначе
густий мед. Що й не дивно, адже твори до
книжки призбирувалися не один рік. Тут і дитячі вірші, й подорожні
замальовки, і мало не документальні свідчення про численні
побутові ситуації, і просто сповідь втомленої душі, а ще – мініатюри про
кохання, втрату ілюзій, роздуми про обнадійливе майбутнє…
Недарма в назву
винесено містке, багатогранне визначення: «Мозаїка…». Як різноколірні скельця з
нерівними краями, зібрані шматочки-слова стають у рядки, підіймаючи завісу, що
приховує поетову натуру. Вловити її сутність важко чи просто неможливо в масиві думок-лабіринтів, викладених на папері
різними штрихами, сплесками, настроями,
барвами. Проте, якщо все ж таки спробувати проникнути до серцевини
текстів, то перше, що спадає на думку, –
несподіваність, раптовість, спонтанність…Усе це годі знайти серед нинішньої стерео¬типної «небесної
блакиті» та «очей-озер».
У поезії Є. Юхниці
маємо автентичність, мереживо не
завжди вдалих, але завжди (!)
оригінальних порівнянь і метафор. Можна знайти неоковирності, але не шаблони, прохідні місця, повтори. А ще
вражає воістину нескінченна щирість.
Читаєш рядок за рядком і не можеш уявити, чим закінчиться твір, що далі буде з ліричним героєм, які роздуми його
відвідують. На гадку спадає фольклорне: буйна голівонька, хвацька душа… Чи
багато наших сучасних поетів це мають? А якщо мають, то чи не приховують?
І чи не соромляться безпосередності,
нестримності, наївної безугавності.
Часто-густо просто-таки не вдається піддати якійсь логіці
прочитане. Плин авторських думок зазвичай загадковий, непередбачуваний. Мінлива
ритміка, тематична
несподіваність, незвичні неологізми, жвавість – усе це створює образ, якому
важко дати якусь вичерпну назву, що могла б стати візитівкою поета. Проте назва
й не потрібна. Адже правильність і надмірна скрупульозність вбиває мистецтво та
руйнує фантазію, заганяючи її в рамки буденності.
Оригінальність
Є. Юхниці в тому, що він може
перебувати як у контексті сучасної української поезії, так і поза ним. Отож
складно класифікувати лірику автора, приписати її до певного напряму. І аж ніяк
таку поезію не можна назвати штучною. Відразу впадає в око, що думки
перетворюються на рядки, наче тісто в хліб, – природно й органічно, без довгих «мук творчості». Автор не знає, куди занесе його вітер
натхнення наступного разу, проте й не хвилюється з цього приводу. Бо така
спонтанність – одна зі складових успіху.
Саме неозорість тем може дати читачеві уявлення про
екзистенційну позицію поета, а воднораз і його ліричного героя. Приваблює
актуальність обраних сюжетів, близьких
нашому сьогоденню. А оправа з метафор та епітетів, у яку зібрані прості істини та нетривіальні умовиводи, дає
змогу знайомим речам сяяти новими гранями. Несподівані фінали, обумовлені
оригінальними поглядами, змушують
перечитувати вірші й завжди знаходити щось нове чи то в змісті, чи то в грі слів та в «перетіканні»
настроєвих напівтонів.
Негармонійність (радше енгармонійність), дисонансність, неочікувані контрапункти, незвична сьогодні екстравагантність додають текстам драйву, мовби ретушують і невдалі рядки, і
кострубаті звороти, і ті росіянізми, які, наче бісенята, прокрадаються в міцне
словесне плетиво. Загалом же воно своєю правдою та філософією життя активно, хоча й не завжди органічно,
вписується в нинішній поетичний
контекст, де місця – далеко не для всіх.
Мозаїкою бажань і переживань, спогадів і почуттів Є. Юхниця
таки захоплює читача. До
«поезії-несподіванки» й ставлення може бути несподіване, проте однозначно не
байдуже. А це – найголовніше, бо натхненна творчість не стерпить байдужості.
Другий варіант:
Українська пісня… Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією. З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні ніжністю струни чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.
Жити в Україні і не знати народних пісень просто не можна. Українці — це саме та нація, яка зростала на своїх піснях, яка вкладала в їх слова усі переживання, душевні потрясіння, все те, що не могла просто забути. Недарма ж говорять, що українська пісня — це бездонна душа українського народу, це його мова.