Ответ:

Нова збірка віршів Є.

Юхниці «Мозаїка метафор – сюжети і характери» багатогранна та насичена, неначе

густий мед. Що й не дивно, адже твори до

книжки призбирувалися не один рік. Тут і дитячі вірші, й подорожні

замальовки, і мало не документальні свідчення про численні

побутові ситуації, і просто сповідь втомленої душі, а ще – мініатюри про

кохання, втрату ілюзій, роздуми про обнадійливе майбутнє…

Недарма в назву

винесено містке, багатогранне визначення: «Мозаїка…». Як різноколірні скельця з

нерівними краями, зібрані шматочки-слова стають у рядки, підіймаючи завісу, що

приховує поетову натуру. Вловити її сутність важко чи просто неможливо в масиві думок-лабіринтів, викладених на папері

різними штрихами, сплесками, настроями,

барвами. Проте, якщо все ж таки спробувати проникнути до серцевини

текстів, то перше, що спадає на думку, –

несподіваність, раптовість, спонтанність…Усе це годі знайти серед нинішньої стерео¬типної «небесної

блакиті» та «очей-озер».

У поезії Є. Юхниці

маємо автентичність, мереживо не

завжди вдалих, але завжди (!)

оригінальних порівнянь і метафор. Можна знайти неоковирності, але не шаблони, прохідні місця, повтори. А ще

вражає воістину нескінченна щирість.

Читаєш рядок за рядком і не можеш уявити, чим закінчиться твір, що далі буде з ліричним героєм, які роздуми його

відвідують. На гадку спадає фольклорне: буйна голівонька, хвацька душа… Чи

багато наших сучасних поетів це мають? А якщо мають, то чи не приховують?

І чи не соромляться безпосередності,

нестримності, наївної безугавності.

Часто-густо просто-таки не вдається піддати якійсь логіці

прочитане. Плин авторських думок зазвичай загадковий, непередбачуваний. Мінлива

ритміка, тематична

несподіваність, незвичні неологізми, жвавість – усе це створює образ, якому

важко дати якусь вичерпну назву, що могла б стати візитівкою поета. Проте назва

й не потрібна. Адже правильність і надмірна скрупульозність вбиває мистецтво та

руйнує фантазію, заганяючи її в рамки буденності.

Оригінальність

Є. Юхниці в тому, що він може

перебувати як у контексті сучасної української поезії, так і поза ним. Отож

складно класифікувати лірику автора, приписати її до певного напряму. І аж ніяк

таку поезію не можна назвати штучною. Відразу впадає в око, що думки

перетворюються на рядки, наче тісто в хліб, – природно й органічно, без довгих «мук творчості». Автор не знає, куди занесе його вітер

натхнення наступного разу, проте й не хвилюється з цього приводу. Бо така

спонтанність – одна зі складових успіху.

Саме неозорість тем може дати читачеві уявлення про

екзистенційну позицію поета, а воднораз і його ліричного героя. Приваблює

актуальність обраних сюжетів, близьких

нашому сьогоденню. А оправа з метафор та епітетів, у яку зібрані прості істини та нетривіальні умовиводи, дає

змогу знайомим речам сяяти новими гранями. Несподівані фінали, обумовлені

оригінальними поглядами, змушують

перечитувати вірші й завжди знаходити щось нове чи то в змісті, чи то в грі слів та в «перетіканні»

настроєвих напівтонів.

Негармонійність (радше енгармонійність), дисонансність, неочікувані контрапункти, незвична сьогодні екстравагантність додають текстам драйву, мовби ретушують і невдалі рядки, і

кострубаті звороти, і ті росіянізми, які, наче бісенята, прокрадаються в міцне

словесне плетиво. Загалом же воно своєю правдою та філософією життя активно, хоча й не завжди органічно,

вписується в нинішній поетичний

контекст, де місця – далеко не для всіх.

Мозаїкою бажань і переживань, спогадів і почуттів Є. Юхниця

таки захоплює читача. До

«поезії-несподіванки» й ставлення може бути несподіване, проте однозначно не

байдуже. А це – найголовніше, бо натхненна творчість не стерпить байдужості.

Другий варіант:

Українська пісня… Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією. З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні ніжністю струни чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.

Жити в Україні і не знати народних пісень просто не можна. Українці — це саме та нація, яка зростала на своїх піснях, яка вкладала в їх слова усі переживання, душевні потрясіння, все те, що не могла просто забути. Недарма ж говорять, що українська пісня — це бездонна душа українського народу, це його мова.