Леся Українка залишила після себе чималу поетичну спадщину. Але серед її творів окреме почесне місце займає драма-феєрія «Лісова пісня», яка є справжньою перлиною у творчому доробку письменниці.На перший погляд цей твір, нібито легка казка, нескладна для сприйняття та осмислення, але це враження помилкове. Для кращого осмислення твору треба спочатку дізнатись, у який період життя авторки він був створений. А написала його Леся в час, коли хвороба на сухоти забирала її останні сили, у час, коли вона переживала останній у своєму житті творчий підйом. Натхнення спонукає її до подальшої роботи, а жага до життя — залишити «те, що не вмирає». І їй це блискуче вдалося. Така творчість на межі життя і смерті не може залишити читачів байдужою, обов’язково знайде шлях до їх сердець.Міфологія Полісся міцно ввійшла в художню свідомість поетеси під час її лікування високо в горах, що й відобразилося в «Лісовій пісні»:Під час прочитання твору одразу ж кидається в очі своєрідність використаної письменницею мови. Це зумовлено тим, що Леся Українка була захоплена волинською говіркою, вона її досить добре засвоїла, часто нею розмовляла. Саме ця говірка і додала «Лісовій пісні» такого специфічного волинського колориту.

Дуже цікаво, як сприймають твір представники різних вікових груп. Для юних читачів драма-феєрія — це прекрасна казка про любов і зраду, це знайомство з живим лісовим і водним світом та його представниками. А вже людей з життєвим досвідом вона приваблює глибоким філософським змістом, штовхає до гармонії, до постійної згоди з власною душею.

Саме тому «Лісову пісню» необхідно читати протягом усього життя, щоразу знаходячи нові аспекти осмислення, звертаючи увагу на моменти, раніше непримітні. Цей твір ніяк не можна читати поспіхом, аби уловити лише сюжетну лінію. Ні, треба вдумливо зосереджуватись на кожній фразі, на кожному слові.

Для Лесі У країнки надія є невмирущою, непереможною силою. Так і ліс спалахує останньою осінньою красою перед зимовим сном, щоб весною заново народитись:

Вдяг ясень-красень кирею золоту,

А дика рожа буйнії, корали.

Невинна біль змінилась в гордий пурпур…

Стара верба, смутна береза навіть

У златоглави й кармазини вбрались на свято осені.

Яку ж треба мати чутливу до сприйняття душу, щоб почути, як і про що розмовляють дерева, озерні хвилі і навіть жучки-світлячки. Навколишня природа стає для письменниці дійсно живою:

…Треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така заміська, як і наша.

Лісові істоти тішаться, розмовляють, гніваються, люблять і розважаються так само, як і люди. Авторка навчилась сприймати природу не лише зорово, а й слухати її, як музику: «Німого в лісі в нас нема нічого».

Леся Українка переконує нас у тому, що найвищою життєвою цінністю є людська душа, сповнена палкої любові. Її погляди помітно перегукуються з християнськими заповідями, за якими людина не повинна занадто перейматися тим, що стане тлінною, а більше думати про духовне. Лише справжня любов має сили долати будь-які перешкоди, лише вона одна може зробити людину по-справжньому щасливою.

Любов невмируща, вона проходить через все життя головних героїв. Це почуття незнищенне, як незнищенна сама природа, як недоторканне все, що народилося для загального добра і краси.