Складіть план тексту.

Бджола виповзла з вулика, посиділа на його вологій приступці, вмилася холодною росиною, що скотилася з дашка. Її поманив до себе запах дикого маку з того боку, звідки сходить сонце. Бджола поворушила крильцями, просушила їх, на мить розслабилася, торкнулася животом прохолодного порога вулика і рвучко відштовхнулася від нього. Через відчинені кімнатні двері Катерина відчула: пахне цвітом дикого маку. Вона згадала, що дикий мак квітує на пригірку Гетьманського урочища. Катерина покрадьки винесла з кімнати дерев’яну триногу. Мусила робити це тайкома, бо її малювання й досі наводило маму на безпросвітний смуток. Вона й досі переконана, що дочку наврочено цим чаклунським ремеслом. Квола бджола втрапила в задушливий шлейф нафтового диму, що валував із гайка (трактористи палили квача, вмоченого в солярку), задихнулася і впала на цупкий буряковий лист. Тут, на землі, дихати стало вільніше. Бджола знала, що треба перечекати, перетерпіти, не думати про поразку, коли тобі й отут, під чорним крилом смердючого диму, пахне диким маком. Треба перечекати й летіти далі. Босими, потрісканими ногами Катерина йшла землею, яку орала й засівала, жала й обшаровувала важкою щербатою сапою, яку любила й проклинала, й знову любила, бо іншого вибору в неї не було. На Катеринине серце зійшла така чиста просвітленість, в одну-єдину мить якої можна навіть покласти голову. Дехто й цілісіньке життя проживе, а не знатиме, що людина може бути ось такою, відчувати себе не результатом з’їденого хліба, сала й борщу, а радісно вистражданим підсумком усього того, що прожили її предки, і заспівом того, що проживуть її нащадки. На маленькому дзиґлику вона сіла біля тоненької стеблинки дикого маку. Катерина ще не знала, для чого знадобиться їй цей предикий мак, у якій картині він зацвіте, але передчувала, що знадобиться він неодмінно, і його треба намалювати, інакше він приходитиме в її сни, пахнутиме їй з ранку до вечора. Зараз мак говорив їй своїм запахом: «Бачиш: я цвіту, і тому мені добре, і тому я щасливий, що знову літо, що немає лихих вітрів та граду, що гріє сонце, синіє небо, літають птахи, і мені досить цього для щастя. Я хочу, щоб і тобі було зі мною добре. Дивися на мене скільки хочеш, бо сьогодні при заході сонця я опаду…» Коли Катерина змалювала червоні пелюстки маку, над її головою кволо загула бджола. Жінка ледь помітно водила пензликом (їх вона майструє сама), затаювала подих при кожному порухові зап’ястя,— і тому не почула, як бджола сіла на її руку, відпочила, а потім по ковзкій гілочці переповзла на полотно. Тепер Катерина її побачила, і рука її завмерла, щоб випадково не струсити бджолу на землю. Вона звелася на засиджені ноги, перенесла бджолу на мак, постежила, як та ворушиться, махає крильцями і соває хоботком по денцю макової чашечки. Катерина знову присіла на стільчик, розмішала цяточку фарби на уламку скла, а коли звела погляд на полотно, — бджола вже сиділа на змальованій квітці й запопадливо рилася в пелюстках. Жінка знову перенесла бджолу, а тоді рішуче зняла рамку з полотном із дерев’яної триноги (За В. Яворівським).​